Ризикуючи життям власної сім’ї, Олена Сергіївна врятувала шістнадцять українських військових

На момент вторгнення Росії на нашу землю я з трьома дітьми і моїми батьками проживала в селі Малі Копані, Херсонської області. Зранку мені подзвонили і сказали, що почалась війна. Близько другої години дня навпроти нашого будинку почались тяжкі бої. У небі літали винищувачі, а по дорозі їздили російські війська, які тримали автомати в бік дворів з людьми.

Потім я з дітьми вийшла на подвір'я, і побачила, що по полю до нас бігли солдати. Спочатку ми не зрозуміли, хто вони, і я почала ховати дітей. У цю хвилину їхній командир крикнув, що вони українці.

Щойно вони зайшли у наш двір, як поле почали обстрілювати, тому ми всі сховались в коридорі нашого будинку. Я дала одяг шістнадцяти нашим військовим, і згодом нас з ними забрали у сусіднє село.

Один з найстрашніших для мене днів був 26 лютого - адже мій чоловік сказав, що пішов добровольцем в ТРО. До війни мій чоловік працював таксистом в Києві, але вирішив допомагати своїй країні.

У серпні я з дітьми і собакою переїхала у Київ і проживаю тут наразі. Планую шукати роботу. Чоловік з нами не живе, бо воює під Бахмутом.

Я дуже шкодую, що мою маму поховали чужі люди на Херсонщині, а я не змогла приїхати.