Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Ольга Андріївна

"Моїх рідних катували в російському полоні за проукраїнську позицію"

переглядів: 141

Співробітники ФСБ погрожували моїй родині фізичною розправою. Вони казали, що моя родина нацисти, фашисти. Довелося нам виїхати з Енергодара.

Однокласник мого сина сказав співробітникам ФСБ, що наша родина націоналістична і підтримує Україну. А там багато не потрібно. Достатньо, що ти українець, за Україну, любиш свою державу, своє місто і все українське. Цього було досить для того, щоб почали погрожувати, знущатися, арештовувати. Кидати в підвал. 

1 чи 2 березня російські війська намагалися увійти в Енергодар. Я дуже добре пам'ятаю, як майже половина міста виходила на захист. Три дні виходили захищали місто. Люди перекривали собою дорогу на під'їзді до Енергодару. А на третій день увечері окупанти розпочали обстріл і прорвалися до нашого міста і до атомної станції.

Перший день, коли рашисти почали обстрілювати місто, коли ми бачили мінометні вогні, звуки пострілів, вибухи, був шоком. А потім ми швидко звикли до цього. Був великий шок, коли російські війська зайшли до міста і до атомної станції. 

Були обшуки у мене в квартирі, і в квартирі моїх батьків. Пограбування. Перерили всю квартиру. Нас з батьком не було вдома. А мою матір, мого чоловіка і мого сина забрали в полон. У катівні, ями так звані. Це, напевне, був найважчий період: коли ти не знаєш, де твої рідні і що з ними. 

Потім протягом всього часу то зятя заарештовували, то чоловіка. Сина довго не відпускали. Він був вісім місяців у полоні в окупантів. Потім його випустили на окупованій території, абсолютно без документів, без кредитних карток, без засобів для існування. Кожного дня я боюсь, що знову прийдуть за ним і знову будуть катувати. Коли були обшуки, росіяни забрали всі його документи і навіть їхні ксерокопії. І банківські картки, і ноутбук, і телефон. Усе, що може підтвердити його особистість.

Ми виїжджали через Василівку "дорогою життя". Троє діб ми там стояли, ночували в черзі. У той час моєму онукові було три місяці. І на третю добу нас насилу пропустили на цьому пропускному пункті у Василівці.

Ми приїхали в Ромни. Я сама звідси. Тому поїхали навмання на мою батьківщину. 

Продовжуємо жити з вірою в краще. Кожного разу себе умовляю, що буде все добре. 

Війна, напевне, закінчиться нескоро. Я думаю, що точки повернення вже не буде. Ми вже стали іншими і стали цінувати те, що мали раніше. Дуже вірю в нашу Перемогу і хочу, щоб Україна розвивалася як європейська цивілізована держава.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Енергодар 2022 2023 Текст Історії мирних жінки чоловіки переїзд психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення житло внутрішньо переміщені особи перший день війни окупація полон
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій