«Мої дитячі іграшки все ще чекають на мене в донецькій квартирі»

Нугманов Кирило Сергійович, 16 років,

Бердянська загальноосвітня школа І – ІІІ ст. № 1

Есе "Один день"

Я – внутрішньо переміщена особа.

Про війну говорити не можу. Починаю не вперше. Починаю - і не можу. Боляче... Страшно...

Для чого мені це треба? Навіщо згадувати минуле? Про що згадувати?

Хочу пригадати, як ця проклята війна ввійшла в моє життя. І не можу. Не пригадуються деталі. Кудись поділися. Щось в пам’яті блокується. Іноді мені здається, що це й добре, інакше можна збожеволіти. Але ж треба пригадати.

…25 травня 2014 року я, мої рідні, друзі, сусіди опинилися в центрі воєнних дій на Донбасі. З цього дня ми більше не могли робити багато з того, що робили, не могли любити те, що любили до цього часу.

Але тоді я був просто учнем 4-Б класу. Маленьким, слухняним, завжди всміхненим відмінником…

Я був в школі, йшли звичайні уроки. Пам'ятаю, вранці у моєї однокласниці Світланки Тимченко з носу пішла кров. Наша Людмила Олександрівна повела її до медпункту, але там не виявилося ані лікаря, ані медичної сестри. Це було дивним, бо в цьому кабінеті завжди хтось був...

Мабуть, у всіх нас, маленьких та незграбних, були якісь недобрі передчуття. Щось передавалося від дорослих, адже вдома у кожного з нас вже говорили про події, що починаються в Донецьку.

Але в розмовах між собою ми, звичайно, не згадували про політику, про війну. Яке там? Яка політика?!.. Навколо весна, квітне бузок, у траві стрибають коники. Скоро кінець навчального року, потім ми станемо п’ятикласниками... Я – відмінник! Батько пообіцяв мені подарувати поїздку до… Тільки він не сказав, куди саме… Питав – відмовчувався.

У той день весь наш клас наче очікував якоїсь біди. Маленькі, ми, мабуть, щось відчували. Я досі пам’ятаю, що діти не бігали, голосно не сміялися. Хлопчики, присмирнівши, на перервах не виходили в коридор, не бігли до їдальні, не ганялися один за одним... Дивним було й те, наша вчителька часто підходила до вікна й тихенько зітхала…

І ось почалося... Десь після 4 уроку хтось, зазирнувши до класу, сказав, що слід терміново, але без паніки зателефонувати батькам і попросити їх забрати кожну дитину зі школи.

…Незабаром помер мій дідусь. Завжди бадьора та весела бабуся посивіла, змарніла. Стала казати, що вона відтепер як пожухле листя – куди вітер, туди й вона.  

Через кілька місяців ми поїхали з рідного міста. Спочатку – до моєї другої бабусі, а потім – до тітки. Із Донецька ми виїжджали поспіхом, наче злодії. Мені не дозволили взяти іграшки, та я й не наполягав.

Ми вивезли ложки, халати, тапки та… Україну... Все життя – в п’ятьох сумках. Куди їхали – не знали. Просто треба було рятуватися. Там, на мирній частині України, люди живуть без війни. Туди, туди!.. Там – МИР!

А перед очима й досі – зруйновані будинки, пробиті снарядами дахи, вибите скло, цегла, дитячі речі... І прокльони... І сльози, сльози, сльози... Сльози, від яких можна захлинутися.

…Війна відібрала в нас багато чого. Майже все. Відтоді я став дорослим. І вже ніколи не був відмінником. Байдуже.

Все, що відбувалось тоді й триває досі, є настільки сильним психологічним потрясінням, що я намагався, вірніше, моя пам'ять робила все, щоб скоріше забути ті чорні дні.