Зуб Ангеліна

Великодимерський ліцей Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області, 9-В клас

Вчитель: Безкровна Оксана Василівна

Війна. Моя історія

Двадцять третього лютого я лягала спати, але навіть і уявити не могла, що вже двадцять четвертого лютого ніколи не побачуся зі своїми рідними та друзями… 

Коли я прокинулася від першого вибуху, то, як і більшість, не розуміла, що це. Коли я підійшла до вікна, пролунав ще один вибух. Небо було жовте. Тоді я зрозуміла, що сталося.

Я сказала: «Невже? Невже це сталося?..»

Йшов четвертий день повномасштабного вторгнення, я ще не могла повірити, що сусіди зі сходу такі безсердечні. Ми з мамою, дядьком та бабусею і дідусем під час повітряних тривог сиділи в підвалі. Чесно кажучи, я боялася просто зняти верхній одяг та ці вибухи…

Через деякий час мій дядько пішов у наше Великодимерське ТРО. Я його зустрічала й проводжала кожен день. Я дуже добре пам’ятаю не тільки двадцять четверте лютого, а й восьме березня. Той день для мене ще гірший.

Я вийшла на вулицю, вперше за довгий час. Просто вирішила пройтися. І зробила велику помилку, не врахувавши стан тривоги. Я почула сильний вибух. У мене задзвонив телефон. Це був дядько і його слова: «Збирайте речі, через тридцять хвилин танки будуть за десять кілометрів від нас».

Після цих слів ми з мамою почали збирати речі. Бабуся з дідусем не хотіли їхати, а дядько залишився з ними. 

Дев’ятого березня ми з родичами встигли виїхати. А вже після одинадцятої ранку з Великої Димерки не міг виїхати ніхто. 

Спочатку ми поїхали у файне місто Тернопіль. Там жили одну добу. Потім переїхали в селище, яке стало для мене другою домівкою. Село Калитинці. Чудове село, у якому живуть прекрасні люди (надіюсь, матиму нагоду зустрітися з ними ще раз). У Калитинцях я почувалася добре, але переживала за дядька Богдана, дідуся з бабусею. Нам з мамою вдалося вмовити приїхати до нас. Тоді стало трішки спокійніше. Але я боялася за Димерку.

Десь у двадцятих числах мені надіслали повідомлення, що орки вбили мого другого дядька. Я не розуміла, що це і як це могло статися. 

У Калитинцях я знайшла собі друзів, ми з ними добре проводили час, ходили на риболовлю та в ліс, було весело. І якось в один день мама сказала, що ми їдемо додому. Цей момент, якого я так довго чекала, настав, та я не хотіла їхати. 

У Великій Димерці я побачила, що моя вулиця майже вся зруйнована, всюди були таблички «ОБЕРЕЖНО! МІНИ», будівлі зруйновані, одні ще стояли, від інших – уламки. На дорозі лежало все: дроти, уламки від домівок, снарядів, мін, патрони. Стало страшно. А коли побачила неживу людину, настав шок. До свого будинку боялися заходити: розбиті вікна, перевернуто все догори дригом, багато речей викрадено. Але ми не падали духом.

Пройшло декілька днів, все налагодилося. Було двадцять третє квітня, мій день народження. Я була здивована, коли мої друзі прийшли привітати мене, мені було дуже приємно.

Настало літо, приїхали родичі, а деякі сказали, що будуть тепер жити за кордоном та більше не приїдуть ніколи. 

Я вірю в перемогу України, хочу, щоб ці орки зникли назавжди!..