Мені 43 роки, війна застала в Бахмуті Донецької області. Працюю на Укрзалізниці, тому перший приліт я дуже гарно пам'ятаю: було дуже гучно.

У нас в посьолку не було нікого з військових, а прилітало кожного тижня. Біля садика, біля школи, біля залізничного підприємства, ну і по місту били сильно Жутко, коли ти стоїш, дивишся, а за декілька кілометрів піднімається фонтани бруду. Жутко, але нашим хлопцям набагато важче.

Ми евакуювалися у травні. Вирішили виїхати, коли біля дома упав чи то снаряд, чи бомба. У нас на домі знесло дах. Супруга сказала, що більше не хоче там сидіти - треба виїжджати. Та і жити не було де, бо шифер з дому знесло.

Потом іще було пару прильотів недалеко, і врешті решт, ми виїхали 21 травня за допомогою церкви. Баптисти нас вивезли в Дніпро, а потім ми поїхали у Кропивницький. 

Виїхали благополучно, переночували там, все було добре. Приємні люди, дякуємо їм, безкоштовно виїхали. Уже з Дніпра добиралися автобусами і тут влаштувалися гарно. Працюю по спеціальності на Укрзалізниці, квартиру знімаємо. Дорого, звичайно.

Людей жалко, які постраждали. Моя тітка пропала безвісти в Бахмуті - до цих пір нічого невідомо. Багато знайомих там залишилися, хто не виїхав, і не зможе вже.

Хочу додому. У нас там так було гарно: Алея тисячі троянд, набережна… У нас був красивий город і хороший мер. Дуже гарно було в місті. Для кожного своє місто найкраще. А зараз вже багато міст, які знищені вщент: Авдіївка, Мар’їнка, де загинули люди і постраждали. Страшно само по собі, що таке сталося. Жалко дітей, інвалідів і пенсіонерів. Ну нічого, тримаємося, нам більше нічого не залишається.