Ольга Памфилівна пам’ятає, як її батьки мріяли про незалежну Україну, як після оголошення незалежності по радіо зазвучав раніше заборонений гімн. І вона не розуміє, як її сусідка може підтримувати путіна

Я з Дружківки, це Донецька область. Мені 76 років, у мене є син і донька, онуки.

Коли почалася війна, було страшно, не вірилось, що таке можливо. В 2014 році ми самі біженців з Макіївки приймали - далекі родичі три місяці в нас жили, а потім поїхали.

Коли почались обстріли, ми у підвалі ховалися зі знайомими жінками. Обладнали там усе, принесли туди харчі, речі, понакривали консервацію, щоб не поранитись уламками у разі чого.

Але діти боялись за мене дуже. Донька з сином порадились і вирішили мене забрати до сина у Кривий Ріг.

У нашої родини завжди була проукраїнська позиція. Наші батьки мріяли про незалежну Україну, син мій не хотів у російський клас ходити - йому 55 років зараз. Коли оголосили незалежність нашої держави, ми вставали слухати гімн України, тому що його ж раніше не можна було слухати.

Мені прикро, що є люди, які підтримують росіян, путіна. Моя сусідка ходила на референдум за приєднання до росії, вона комусь дзвонила і говорила, де який вертоліт український пролетів, скільки куди машин проїхало.