Нестеренко Карина Денисівна, 8-Б клас, Остерський ліцей № 1

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Мольченко Людмила Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

- Швидко за мною, гайда,- татків голос лунав впевнено і твердо. А ми (я, мама й брат) навіть і не думали щось заперечувати і, як горох, скотилися в підвал.. 

Важко сопучи, стали, обійнявшись. Якби мене попросили віднайти ту мить, коли моя рука взяла татову, то не змогла б пригадати. Помітила, що свідомість моя стала працювати фрагментарно, а дії стали інстинктивними. Інстинкт самозбереження? Хтозна... А й справді, треба, щоб він спрацьовував. Ще хвилин десять ледь чутні вибухи докочувалися ближче. Цікаво... Ціла палітра страшних звуків: і свист, і дзижчання, і фейєрверковий розліт... Подумала - і сама собі здивувалася: розум працює навіть у критичній ситуації. Розсілися на свої місця: разом воно все-таки краще. Ні, не те що безпечніше, але теплота розливається в тобі, коли поруч жива душа. Перекотиполем звуки гуркочуть і котяться собі далі. Я це не тільки чую, я відчуваю це шкірою, всім своїм єством. 

Напруга поступово спадає. Уже спокійно оглядаємося й пристосовуємося... Полум’я свічки освітлює наші обличчя... Дивно, наче не так багато часу пройшло, але, здається, що брат аж підріс. Якось його погляд став серйознішим. У тата  посріблилися вилиці, мамине чоло прорізала зморшка, на яку вона навіть і не звернула увагу. Раніше б засмутилася, обговорила б з подружками, що з цим робити, наносила б лосьйони і креми... раніше. Таке враження, що це було не два тижні назад, а дуже давно, в якомусь іншому житті. 

Свічка горить.. Її полум’я освітлює наші постаті, речі навколо.. Тато бере наплічник...

- Навіщо?- промайнула думка в голові, а руки вже тримають об’ємну книгу. Хоча ні, це не книга. Це наш сімейний альбом. Як він взагалі опинися серед речей, зібраних для від’їзду. Щось не подобається мені це слово “від’їзд”- скрипуче, в’їдливе, з металевим присмаком.

Ми гортаємо. Ось матуся ще зовсім маленька дівчинка. Така кумедна: пасмо неслухняного волосся спадає на високе чоло, на носику і щічках веснянки.... Красуня! А це татко- найсильніший і найспритніший. Ось він грає у футбол. Напевно, забив гол, бо усмішка, як у його кумира Шевченка - щира і сяйлива. А тут він разом з друзями пливуть на байдарках серед неймовірної красивих краєвидів нашої Десни, зачарованої Десни. Малий брат дивиться зосереджено, я б сказала аж занадто серйозно. Отак гортаючи сторінки, ми згадували минуле і ледь вловимий усміх торкався наших вуст. А це що за світлина? Юнак у темній сорочці дивиться в об’єктив із застиглою усмішкою, про яку свідчать ледь підняті кутики вуст. 

Як давно я не переглядав фото, треба це робити частіше, татове чоло якось наче проясніло, - це, мої любі, наш прапрадід Яків. Він і залишив спогад про двох свох дядьків, заповідаючи усім наступним поколінням цінувати родину як найбільший скарб на Землі.

Ще в буремні роки початку ХХ століття різні світоглядні позиції прийняли чоловіки. Георгій не сприймав піднесеності від поширення комуністичних настроїв, не міг навіть уявити, як когорта більшовиків отримає владу. Зараз важко дослідити, як саме його запальний дух знайшов однодумців, адже опинився Георгій у війську Денікіна. Перемоги змінювалися поразками, здобутки рівнялися із втратами. Удача мінливо усміхалася то одним, то іншим. Урешті-решт настав момент, коли потрібно було рятувати своє життя. Утеча-не благородне, але одне  із перших рішень, які спадають на думку в небезпечній ситуації.

Тікати швидко, миттєво, навіть іноді не задумуючись, куди тебе приведе доля.... Де зараз він? Каже наша родова легенда, що аж в Австраліїї.... Де ж ти знайшла спокій, українська душе? Ой, тяжко тобі, тяжко. Іноді такі випробування випадають, що не повіриш у їх реальність...

Григорій (співзвуччя імен нічого не вартує) вірив у “світле майбутнє”, вірив відчайдушно, всім серцем.. Воював на боці комуністів, хотів “порядку і рівних прав для всіх”... Якось так плавно він увійшов і в ряди солдатів Другої світової війни 1939-1945 років. Мали люди віру в Перемогу, але ворог переважав зброєю.  Відчайдушно боронили свою землю, віддаючи останні фізичні й моральні сили.

Скільки жахливого таїть оте страшне слово ”війна”. Чомусь пращур найбільше сум’яття відчував перед полоном. Недаремно... У 44 році  саме те і трапилося. Неволя... Де ті ваги, які б змогли виміряти її чорну сутність? Немає таких... Важко просто усвідомлювати, що ти тепер полонений, безвольний, зневажений. Не мириться з таким натура українця...  Не може скоритися українець: генетично не для цього він “нарожденний”. Козацька кров не допустить чолобитницва, бо будеш незрозумілий ти своїми нащадками. Що робити? Тікає, біжить, не орієнтуючись серед місцевості, не знаючи мови, бо перебував  саме тоді в Литві. Маленький хутір прийняв чоловіка неймовірною втомою, страхом і ледь помітним вогником каганця у віконечку невеликої хатини... Доле, доле... Ніхто не знає, коли кого зустрінеш... Журилися господарі, бо отримали напередодні звістку про смерть сина єдиного...  А тут... Утікач... І розтануло серце Людське, прийняли, одягнули, нагодували, обробили рани... А ось спати в хаті не залишили... заховали в клуні...

І так минали дні, сили солдата уже відновлювалися... І в якийсь момент втратили всі втрьох пильність... Забрали вечеряти у хату чоловіка, а сусідка - якраз на порозі... Зміг непомітно прошмигнути воїн, але три миски залишилося на столі. Мовчки повела очима сусідка, нічого не сказала, а уже вранці прийшли до хати вороги. Страшно, по-звірячому побили старих, а потім розстріляли... А ось Григорія прив’язали до двох беріз, які нагнули, а потім - відпустили...

Загинули чесні, порядні люди, але пам’ять про Добро завжди буде в серцях нащадків. Прийдуть вони до пам’ятника, встановленого на місці трагедії, мовчанням пом’януть простого солдата і Батьків...

Не змовляючись, ми обійнялися і ще довго так стояли. І було таке неймовірне відчуття єдиного цілого, неповторного, що зветься так просто: українська сім’я - фортеця міці й берегиня найбільших скарбів, хранителька найвищих духовних цінностей у світі українського народу - народу сміливих, нескорених людей.