Пєшая Лідія Олексіївна, 16 років, Фаховий коледж «Універсум» Київського університету імені Бориса Грінченка

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Груздьова Олена Вікторівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого. Дата, яку я запам’ятаю на все життя. Ці емоції… Іноді здається, що це всього лише жахливий сон, який триває вже 218 днів, 7 місяців, 5232 години і він продовжується досі. З кожною секундою стає все довше і довше.

Перші відчуття? Розгубленість, страх, нерозуміння ситуації. В голові лише одне питання: «Невже? Невже почалося?». Чесно кажучи, усвідомлення прийшло до мене ще задовго після цих вибухів. Найстрашніше для людей було не знання ситуації і подальших дій, адже це лякає.

Перші години я передзвонювала всім друзям, рідним. В такі моменти розумієш важливість людей у твоєму житті. Радієш просто, коли вони піднімають слухавку і кажуть, що вони живі, з ними все добре. Напевно, це були найважчі години мого життя.

Моя родина досить добре трималась, особливо мама. Вона головна в сім’ї, не давала нам панікувати, зберігала спокій. Я пишаюсь нею, адже з перших днів війни вона сказала: «Я і мої діти залишатимуться тут до кінця». За цей час ми досить зблизились, багато часу проводили вдома разом. Саме моя сім’я допомогла мені пережити ці важкі моменти.

Я пам’ятаю день, коли вперше почула сирену. Ми пішли в укриття. Я почала нервово посміхатись, а на очах проступали сльози. Мені було страшно. Момент і чути вибух. Просиділи ми там десь з пів години, потім дали відбій. Ніколи не забуду ті відчуття.

Життя змінилось. Сирени стали буденністю. Перші місяці я спала в одязі, іноді були моменти, коли засинала навіть у взутті. Довгий час боялася вмикати світло увечері. Писала кожну годину друзям, не могла спати ночами через страх не почути сирену, моніторила постійно новини.

З часом у моєму місті стало спокійно, навіть молодь виходила гуляти, але для мене це було важко. Важко посміхатись та радіти життю, коли з кожною хвилиною помирають люди, руйнуються цілі міста. Я не могла відірватись від новин, читала кожен пост, постійно оновлювала стрічку соцмереж, ніби шукала чогось ще гіршого.

З такого депресивного стану мені допомогла вийти моя подруга і, звісно, навчання. Я почала трішки відволікатись і більш тверезо сприймати ситуацію. Спочатку була злість і нерозуміння такої жорстокості. Потім прийшло сприйняття. Я усвідомила, що, сидячи вдома в кутку, нічим не допоможу своїй країні, краще від цього не стане ні мені, ні іншим.

Ось так пройшли мої перші місяці війни. Вони дали мені зрозуміти важливість кожної прожитої мною секунди і важливість бути українкою. Я цим пишалась і буду пишатись, бо мій народ незламний.

Мир - моє заповітне бажання. Мир – це спокій. Мир в Україні – це незалежність. Це те, чого нас позбавляє інша країна. Я ніколи не пробачу, ми ніколи не пробачимо, тому що ми українці і ми помстимося за кожне зруйноване місто, за кожну вбиту дитину, за кожного вбитого солдата. І все буде Україна!