Денисенко Маргарита Вікторівна,

вчителька української мови та літератури Хорольського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області

Чому бути українкою – це моя суперсила?

За час повномасштабної в кожного українця змінилося життя. Хтось виїхав закордон у перші часи війни, хто залишився вдома. Наголошую на тому, що не всіх жителів нашої держави, які мають «прописку» в нашій країні, я вважаю українцями. Бо як мінімум цей статус потрібно заслужити. 623 день як ми показуємо, що ми єдині, що ми сильні, що ми сміливі. 623 день як я бачу як псевдо українці пробивають чергове дно, після якого вже не знаєш чи то плакати, чи сміятися. Як говорила відома співачка Діана Глостер, що в неї суперсила - це не плакати, тому найкраща стратегія під час таких спектаклів – просто мовчати та сумувати за тими часами, коли таких як вони скидали зі скелі в прірву. Ніколи б не подумала, що можна в собі так акумулювати ненависть, страх та тривогу.

За іронією долі, зараз майже всі країни світу відкрили для нас свої кордони, а я ще ніколи так сильно не бажала жити в Україні, як на даний час. Ще ніколи не була такою сильною в думках, в тілі, в емоціях, в діях як зараз. Сьогодні ми не маємо права давати слабину чи розслаблятися тут в тилу.

Соромно опускати руки чи нити, коли на фронті пишеться історія ручкою, де замість чорнила кров.

Кров наших захисників та захисниць. Я чітко впевнена, що незабаром ці події ввійдуть в шкільні підручники, як кульмінаційний етап у державотворенні.

Але все частіше почала замислюватися над тим, що війна для деяких стала чимось сама собою зрозуміла. Тривога – а ми вже не моніторимо карти що дві секунди, тривога – а ми не біжимо підкошеними ногами до бомбосховища, тривога – а ми п`ємо каву, відключивши сповіщення про ракетну небезпеку, бо так вже ж тобі воно набридло. Бідна… Скажи це тим хто не випускає телефону з рук та чекає дзвіночка з фронту. Скажи це тим, хто його вже не дочекається…

Я пишаюся тим, що я українка, я пишаюся своїм корінням, своєю родючою землею, своїми незламними земляками. Я пишаюся нашими Воїнами та їхніми дружинами, які зараз на своїх плечах тягнуть всю чоловічу роботу вдома. Я пишаюся їхніми дітьми, які ростуть без батька та свято вірять, що татко принесе перемогу, які в одну секунду подорослішали не на один рік. Ці люди є еталоном незламності та жагучої віри у краще. І кожен з них тримає свій фронт кожен день, кожну секунду, навіть не маючи на меті відпочити, чи комусь сказали «потім». Моя сім`я чекає з фронту 4 мужніх захисників, одного з яких вважають зниклим понад рік…

Сьогодні…зараз…в цю секунду, роби, дій, не стій, час іде, біжить, спливає, потрібно встигнути вкласти всю себе, щоб допомогти нашим захисникам наблизити перемогу. Кожного дня запитую сама себе, що я зробила для цього?

Я регулярно доначу на ЗСУ, це вже як норма, як звичка. Тут не скільки про розмір, а про стабільність.

Я дивлюся тільки український контент, я не хочу монетизувати ринок окупантів. Я читаю та слухаю наше, таким чином піднімаю економіку книжного та музичного бізнесу держави. Регулярно співпрацюю з волонтерськими організаціями, щоб передавати речі та засоби гігієни на фронт.

Пишу україномовні пости до соцмереж, щоб люди, які так сильно чекали «руський мір» згадали з якої вони планети. До речі це я називаю інформаційним фронтом, бо після деяких моїх дописів у коментарях розгортається таке вогнище, що тільки сиди та підкидай «дрова». Кожен мій крок, зроблений на зустріч поставленій меті, наближають до отримання бажаного. Ось в цьому моя суперсила – діяти, а не пустословити.

Як висновок хочу сказати, що дорога лягає під ноги того, хто йде. А ми та нація, яка не стоїть на місці. Тільки наша терплячість, стійкість та волелюбність показала всьому світові хто ми є. Тому я не вірю в перемогу, я в ній ВПЕВНЕНА. Слава Україні! Героям Слава!