Я жила в Гуляйполі, працювала в лікарні. В перший день війни не повірила, що почались бойові дії. Потім у місто зайшли окупанти. Не стало води, світла й газу. Продукти були, бо я жила у приватному будинку. Снаряди розривались постійно.

Руйнувань було дуже багато. Деякий час я ходила на роботу, бачила поранених військових. Це був якийсь жах. 

З родиною я виїхала до Запоріжжя. Наймала машину. У Запоріжжі нам допомагали небайдужі люди. Це було дуже важливо для нас. Пережитий стрес дається взнаки - вся моя родина боїться гучних звуків. Я живу одним днем, про майбутнє поки що не думаю. Зараз треба хоча б вижити.