Малофій Маргарита, 10-а клас, Старововчинецький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Малофій Світлана Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Як я люблю весну! Це найкраще, що могла вигадати природа. Люблю спостерігати, як все оживає, наповнюється живильним соком. З маленької, ледь набубнявілої бруньки з’являється листочок, ще один, і ще… Люблю. Чекаю!... Наче та брунька, що вже дозріла, щоб буяти цвітом навесні.

А де ж та весна? Кажуть, у році 365 днів, але ж минуло 1000. А весна?..

Переможна… Наближаємо! Плетемо сітки, волонтеримо: провели ярмарок – придбали дрон, зібрали макулатуру – закупили турнікети, провели акцію – медикаменти…

Сирена! Укриття!

Під час тривоги в укритті ми співаємо, але не тому, що нам весело, так менше відчуваємо страх…

Відбій! Уроки, сітки, окопні свічки, збір…

Школа стала волонтерським центром. Тут кожен може отримати допомогу, а також допомогти тому, хто потребує.

Сумна звістка. Воїн на щиті. Герой! А ще вчора він називав мене «Машею» з мультфільму, мамин однокласник. Не знаю як сприймати цю нову реальність…

Пишу друзям: «Ви як? У безпеці?»

  • Я у Франції

  • Я в Італії

  • А я у бабусі в селі

  • У Брюсселі, Німеччині, Польщі…

Хіба їм байдуже, що діється на рідній землі?! Ні… Вони теж волонтерять: хтось грає, хтось співає, а хтось донатить свої кишенькові.

Ми діти (чи вже ні), але намагаємось допомагати. Мама каже: «Вчися, доню, вам відбудовувати цю країну». І я вчуся.

Сирена, сітки, укриття… Знову патрулює вертоліт. Ми вже звикли, нас оберігають, навіть махаємо пілотам, коли пролітає дуже низько.

Воїн на щиті! Сусід. Якось дивно йти до школи вулицею, встеленою квітами.

Герої не вмирають! То чому його мама, ніби тінь, нічого не бачить навколо, лиш прапор притискає до скривавленого серця.

Кажуть, що нам пощастило, що в нас не падають бомби, не розбиваються ракети, не чути свисту куль. Так, можливо. Але ми віддаємо найцінніше: наших батьків, братів, сестер.

Пам’ятайте, кожна прослухана російська пісня, кожне переглянуте російське відео, кожне поширення російського контенту – це той пронизливий свист кулі «какая разніці», що пролунав посеред ясного дня, і влучив у саме серце українського народу.

Влучив… У голову. За мову вбивають! Посеред українського міста, міста-оберега, міста, що так мужньо захищало століттями нашу ідентичність. Убили. За що? Мова таки має значення!

Слава Україні! Герої не вмирають! Чи все ж таки…

А ще, як і всі діти, я маю мрію. Звичайно, кожен бажає перемоги, або щоб цієї війни не було. А моя мрія – збудувати таку Україну, за яку боролися наші предки, таку державу, за яку поклали свої голови найвідважніші воїни ЗСУ. Вільну, сильну, незалежну, з українською мовою! Країну, в якій говорити рідною мовою – це не бути націоналістом, а нащадком козацького роду, представником хороброї нації, що поборола найбільше зло у світі – рашизм.

Борімося! Кожен на своєму фронті.

А весна? Вона настане, обов’язково! Переможна!