Лисиця Анастасія

8 клас, Черкаська гімназія №9 ім. О. М. Луценка Черкаської міської ради Черкаської області

Вчителька, яка надихнула на написання – Полозенко Світлана Василівна

Війна. Моя історія

Таке далеке від рутинного життя слово «війна». Війна поділила все на «до» і «після»… І моє життя теж. Пам’ятаю: усе було нібито вчора…
Прохолодний ранок, тепла ковдра і звук телефона – тривожний, затятий. Перемагаючи бажання віддатися в обійми м’якого ліжка, я все ж піднялася, підійшла до столу, на якому невгавав телефон, і взяла слухавку. Переляканий голос подруги злився в єдиний потік незв’язних слів. Ще сонна, я попросила повторити. Слова, які вона сказала, затаврувалися в моїй пам’яті: «Прокинься, почалася війна!».

Звісно, я їй не повірила. Це точно жарт, дурний, але жарт. Мій мозок відмовлявся сприймати таку інформацію, як правду. Згодом прийшли сумніви: «А раптом не жарт?!»… Коли я вийшла зі своєї кімнати, то побачила тата, сонного та схвильованого. Він не промовив жодного слова. Увімкнув телевізор. На всіх каналах звучало тільки одне слово: «Війна!»… Ні… це сон… точно сон…
Але, на жаль, не сон. Я вже погано пам’ятаю, як збирала необхідні речі в наплічник. У голові каша. Мозок уперто відмовлявся приймати очевидне. «Це все не надовго. Тижнів два-три, не більше», - переконував він. Як наївно… Перші місяці я жила в бабусі, і все ще не могла повірити в реальність того, що відбувається.

Спати я не могла взагалі: перед очима стояли картини палаючих багатоповерхівок, понівечених мертвих тіл дітей, чоловіків, жінок, бабусь та дідусів…

Мирні люди. За що? Чим ми провинилися?

Я все ще пам’ятаю першу повітряну тривогу в рідному місті Черкаси. Паніка, завивання сирен, страх за близьких та друзів, сірі підвали… Пам’ятаю гуркіт збитої неподалік ракети. З часом тривоги стали повсякденною рутиною. Їхнє пронизливе виття викликало тепер тільки смуток. Пам’ятаю прогулянку з подругою. Дивно, але ми навіть не звернули уваги на тривогу. Сміялися, ледве стримуючи сльози. Раптом почули сильній гуркіт, від якого навіть скло затремтіло. Ми обидві завмерли за секунду й мовчки дивилися одна на одну. Телефонуємо рідним, щоб пересвідчитися, що в них усе добре. І хоча я агностик, мені хотілося молитися. Ракету збила ППО далеко від міста, тому все обійшлося без жертв.

Спливали дні, місяці, а війна не закінчувалася. Люди сиділи без світла та опалення… Одного разу, коли знову вимкнули світло, я вийшла на балкон подихати свіжим повітрям… Міріади зірок (ніби я ніколи не бачила). Виявляється, їх надзвичайно багато, тих маленьких зірочок. Тато колись казав, що в селі зірки яскравіші, ніж у місті. Я ніколи не була в селі, тому й не розуміла. Так гарно…

Війна зачепила всіх, мою родину також.

Моя мама – солдат, воїн, захисник… Чи готова я до цього? Вона ж моя мама! Так, розумію, пишаюся нею, молюся, щоб повернулася додому живою…

Не знаю, чи ви мене зрозумієте, але коли в черговий раз дивлюся новини, де мова йде про кількість знищених агресорів, я радію. Це жахливо, напевно, але поки що по-іншому не можу!