Мені 71 рік. Була в Лимані, син мене евакуював до 7 квітня у Костянтинівку, бо тоді під Лиманом йшли бої. Через декілька днів звідти вже неможливо було виїхати.

Я жила в домі з п’яти під’їздів – вже пів дома немає. Його треба повністю зносити. Середня частина дому, де моя квартира, залишилась ціла, але ні вікон, ні дверей, ні даху немає. Коли Лиман звільнили, син їздив і ремонтував, щоб хоча б не заливало. 

Ми ж надіялися до останнього, що наше місто не захоплять. Син приїхав машиною, ми взяли літні речі, трохи осінніх, і все. Дві сумки кинули в машину і поїхали. 

На той час Костянтинівка була більш-менш спокійна, а зараз уже і в Лиман не поїдеш, і Костянтинівка неспокійна. Ну, доводиться жити в Костянтинівці, бо як син тут працює. Виїжджати будемо в останній момент, поки не евакуюють підприємство.

У мене діабет більше ніж 30 років. З ліками тут більш-менш нормально, я тут отримую. Дуже хочу додому, хоча розумію, що там дуже неспокійно, люди не живуть, а виживають. Опалення там немає, світло дали в грудні того року, воду не подають по під'їздам, тому що немає мешканців і ніхто ж не знає, що там квартирах, бо частина квартир розбитих.