Остапчук Дарина, 10 клас, Чудельський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе – Руднік Ірина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли 24 лютого 2022 року в нашій країні пролунали перші звуки сирен, я, звичайна дівчина підліток, навіть не могла уявити, що моє життя зміниться назавжди. Несподівані новини заполонили інформаційний простір, і страх охопив мене. Я не знала, що робити, куди йти. У нашому селі на заході України все ще було тихо, але відчуття тривоги заповнило повітря.

Перші дні війни стали справжнім випробуванням. Я пам’ятаю, як нашим маленьким селом проїжджали військові на танках. Тоді ми відчули справжній страх та суворість війни.

Разом з родиною ховалися в підвалі, слухаючи віддалені вибухи. У той час ціни на продукти почали стрімко зростати, а люди розкуповували все, що могли. На фоні загального хаосу я відчувала безпорадність. Чому це відбувається? Чому ми повинні переживати такі жахи?

Але з часом я зрозуміла, що не можу залишатися осторонь. Разом з однокласниками ми вирішили влаштувати благодійну Коляду, та на заколядовані гроші допомогти нашим захисникам. Ми придбали два дрони помсти за нашого односельчанина Сидорчука Олександра. Це було непросто, але ми знали, що наша допомога потрібна.

Це дало відчуття, що ми можемо зробити щось корисне для своєї країни. Я бачила, як люди об’єднуються в складні часи, і це надихало мене.

Втрати військових стали для мене особистою трагедією. Коли я дізналася про зникнення дядька, серце моє розірвалося. Він був мужнім чоловіком, який завжди підтримував нашу родину. Страх і переживання за нього переслідували мене кожен день. Я молилася за його безпеку та надіялася на краще. Ці емоції стали частиною мого життя, і я зрозуміла, наскільки важливо цінувати кожен момент, проведений з близькими.

Війна навчила мене цінувати прості речі: спокійний вечір з родиною, можливість вийти на вулицю без страху, усмішки друзів. Я стала більше спілкуватися з людьми навколо, адже розуміла, що підтримка один одного в такі важкі часи є надзвичайно важливою.

Проте не лише моя родина пережила труднощі. Я спостерігала за тим, як люди зі сходу України страждали від війни. Міста, які колись були повні життя, перетворилися на руїни. Люди втратили свої домівки, бізнеси та звичний сенс життя. Я пам’ятаю різні історії жінок з Харкова та Маріуполя, які змушені були залишити все позаду та шукати притулок у західних областях. Їхні очі були сповнені страху і болю, але водночас там була і незламна сила — бажання вижити та підтримувати один одного.

Я зустрічала людей, які втратили близьких у перші дні війни. Їхні розповіді про те, як вони ховалися в підвалах під бомбардуваннями, або як рятували дітей під час евакуації, залишили глибокий слід у моєму серці. Ці свідчення нагадували мені про те, що наш біль — це спільний біль всіх українців.

Я ніколи не збиралася покидати Україну. Моя країна — це моя домівка, і я вірю в її майбутнє. Підтримуючи військових, я відчувала себе частиною великої справи. Я знала, що кожен донат і кожна акція можуть змінити чиюсь долю.

Ці 1000 днів війни стали для мене не тільки випробуванням, а й шляхом до самопізнання. Я навчилася бути сильнішою, мудрішою і більш чутливою до потреб інших людей.

Я зрозуміла цінність миру і готова боротися за нього до останнього подиху.

Сьогодні я дивлюся в майбутнє з надією. Я вірю в те, що ми зможемо відновити нашу країну і повернути мирне життя. Ми всі заслуговуємо на щастя та спокій, і я впевнена, що разом ми здатні цього досягти. Ця війна навчила нас цінувати не лише своє життя, а й життя інших — тих, хто пережив жахіття війни і все ще бореться за своє місце під сонцем.