Гомон Анжеліка, 10 клас
Оржівський ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе: Богданець Віра Павлівна

Війна. Моя історія

Моя історія… Я дякую ЗСУ, що мою можливість писати свою розповідь, знаходячись у своєму будинку, у своїй країні.

Війна… Вранці я прокинулась від того, що в оселі чомусь гучно розмовляли батьки, хтось весь час телефонував, якась незрозуміла метушня. Учителька написала, щоб не йшли до школи, у нас оголосили воєнний стан. Що це? Навіщо?

А далі ніби фільм жахів. Ми всі не відходили від телевізора, ми моніторили соціальні мережі, телефонували до родичів у Росію. Війна. Підвал. Тепер ми в бомбосховищі частіше, ніж за партами в школі.

Весна. Березень. Я пережила найстрашніший день у своєму житті. Я ще й досі пам’ятаю цей потужний вибух, він був не один. Здавалося, земля розірвалась навпіл. А запах повітря - це неможливо забути: щось горіле, попіл кружляє в небі, чорний дим стоїть так близенько в лісі.

І знову, ніби за сценарієм, вибух, підвал, свічки, холод. А ще цей колапс з електростанцією, з мобільними мережами. Я починаю звикати до темряви. Жах триває.

Моя історія війни, на жаль, продовжується. Ніхто нам не може сказати, коли буде довгоочікуваний мир. Ніхто не знає, скільки ще людей загине, скільки розбомблять будинків, лікарень, шкіл, дитячих садків.

Я вірю в щасливе закінчення моєї історії, я вірю нашим воїнам, я вірю, що зло яке прийшло в нашу країну, - буде знищене і покаране. Усі мають відповісти за свої вчинки. Я не хочу більше стояти в “живому коридорі”, зустрічаючи Героїв України, які загинули через країну-агресора, у яких також були свої історії війни, які не мали закінчитися так швидко. У моїй історії всі військові мають повернутися додому, до своїх рідних і близьких людей, які так довго чекають своїх справжніх Героїв живими. Також у моїй історії – Україна має повернути свою територію, і весь світ має допомогти нам у цьому!