Мені 74 роки. Коли почалися обстріли, усе навколо змінилося. Було дуже страшно, особливо коли чути вибухи і свист снарядів над головою. У місті нічого не було, води й газу майже не давали, виживати ставало все важче. Я не виїжджала до останнього, трималася за свій дім і звичне життя, хоча розуміла, що небезпека дуже велика.

Мій чоловік без ніг, і це робило ситуацію ще складнішою. Діти постійно просили нас виїхати, але я все відкладала, думала, що буде якось легше.

Зрештою, коли стало зовсім небезпечно, ми виїхали разом із сусідом. Я нічого не взяла з собою, думала, що повернемося додому через три тижні. Тепер ми живемо в Кіровоградській області. Тут люди нас добре прийняли.

Моя хата зруйнована, і повернення додому стало неможливим. Це важко усвідомлювати. Але я тримаюся, намагаюся жити далі і дуже чекаю на мир, сподіваюся, що колись можна буде повернутися до нормального життя.