Я була в Києві, коли почалась війна. Дізналася, що моя дитина опинилася під обстрілами в окупованій Луганській області. Не було звʼязку, я не знала, що з сином відбувається. Серце стискалося від страху, але я вирішила їхати і вивезти дитину. Ми евакуювались. Дорога потягом була дуже важкою.

Син був переляканий, не розумів, що відбувається. Було страшно, але ми якось вижили, трималися одне одного.

Зараз ми теж під ракетними обстрілами, але вже звикли. Я мрію про мир і спокій для дитини, щоб він міг знову жити нормально, без страху і вибухів, щоб наше життя знову стало звичайним. Дуже хочу придбати будинок, бо мій, що на Луганщині, зруйнований.