Сіващенко Дар'я, 10-А клас, Бердянська гімназія №3 "Сузір'я"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Чорна Тетяна Юріївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Мить… Закриваю очі, щоб краще відчути та доторкнутися до рідного, а зараз такого далекого, Бердянська. Поринаю в спогади, у яких змішано солоний запах морської води з терпким ароматом степового полину, крик білокрилих чайок з гудками швартових буксирів. Очі роздивляються далекий маяк і гладенькі спини дельфінів, які виблискують на сонці. Уявляю дорогу до рідної гімназії, де пройшли найкращі роки мого дитинства. На подвір'ї квітне кущ калини, посаджений колись випускниками. Я навіть пам'ятаю кількість сходинок до свого класу.

Мить… І все це зникає. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року, майже п’ята година ранку. Я прокинулася від виття сирен і численних вибухів. Перші години після обстрілу не було зв’язку, тільки з телевізійних новин я зрозуміла, що нас підступно атакувала росія. Моє перше відчуття - розгубленість, нерозуміння того, як у XXI ст. таке можливо. З часом я знайшла відповіді на всі болючі питання. У життя ввійшли страшні слова: війна, окупація, рашисти, смерть. Вулиці колись привітного й шумного міста спорожніли, усе начебто вимерло, і тільки крики чайок повертали до реальності.

Двадцять сьомого лютого в місто зайшли окупанти. І реальність стала ще жахливішою. Доводилося годинами стояти в численних чергах, щоб купити найнеобхідніше: хліб, молоко та овочі.

За лічені дні було спустошено крамниці, аптеки, а міський базар, ще недавно багатий на різноманітні дари природи, був схожий на лабіринт-пастку. Пам’ятаю сльози матусі, коли вона принесла сіру житню хлібину й сказала, що це на всіх, більше не дають. А далі ще гірше. За першою розгубленістю прийшов дикий страх, знаєте, такий звірячий, який паралізує тебе, ти перестаєш дихати - і завмираєш. Страшно за себе, за рідних, за друзів. Не хотілося ні з ким спілкуватися. Я намагалася знайти в собі сили протистояти цьому. Пригадала свою гімназію, рідні обличчя вчителів, наші свята й усмішки однокласників. І зрозуміла, що сила духу та незламність - це не високі поняття, недосяжні для мене, а та життєва сила, той дух землі, який відчуває кожен українець. Моя земля – це затишний Бердянськ, і він потребує допомоги, як і вся Україна. Як казав В’ячеслав Чорновіл: «Україна починається з тебе!».

У цей час наша гімназія стала тимчасовим прихистком для біженців із Маріуполя. Я разом із батьками та вчителями збирала різні речі, продукти харчування, готувала їжу. Людей розміщували просто в класах, де було тепліше, ніж у підвалі. Тоді я ще не замислювалася над тим, що ще мить - і прийде час моєї «дороги життя».

Окупація міста значила для моєї родини тільки одне - виїзд на підконтрольну Україні територію. Довелося покинути рідну домівку, залишивши стареньких дідуся й бабусю, яким здоров'я не дозволило б подолати такий важкий шлях. Дорога до Запоріжжя тривала майже три доби, ми проїхали двадцять три ворожих блокпости. Раніше, коли я чула, як люди описують «клінічну смерть», я думала: як це - тіло є, а душі немає. Тепер я знаю, що це, бо моя душа, мої мрії й усі сподівання залишилися там, у далекому Бердянську, і мене очікує довгий шлях додому. Саме зараз я розумію й відчуваю зміст слів Івана Світличного, що «Вітчизна - це не хтось і десь, Я - теж Вітчизна». А якщо так, що особисто я можу зробити для неї?

Мої батьки продовжують свою волонтерську справу: допомагають військовим, забезпечують гуманітарною допомогою постраждалих, підтримують людей, які залишилися без домівок. Увесь свій вільний час я їм допомагаю.

Продовжую своє навчання в рідній гімназії, хоч і дистанційно. Старший брат Дмитро працює лікарем у реанімації й щохвилини рятує життя нашим захисникам і захисницям. Я відчуваю, що йому дуже важко, у першу чергу, морально. Адже доводиться постійно пропускати через себе біль, страх та іноді відчай. Але він ніколи не скаржиться, тільки посміхається й каже: «Нічого особливого: ми рятуємо людей, як і раніше, - тільки під обстрілами». І це мій брат!

Сьогодні українці об’єднані як ніколи – голими руками зупиняють танки та БТРи, виходять на мітинги в окупованих містах, бо покірно мовчати не вміють. Це як у Василя Симоненка:

І тут не сліз, не відчаю не треба,

І тут не треба страху і ниття -

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

Тому зараз кожен із нас виборює життя не тільки для себе, а й для прийдешніх поколінь: хтось на передовій, хтось в операційній, хтось на волонтерському шляху, а вчителі на своєму освітньому фронті.

Я завжди жила якимись цілями, мріями. А зараз живеш маленькими часовими проміжками. Хочеться, щоб якнайшвидше все закінчилося. Війна стала тим днем, який змінив моє життя й життя багатьох українців.

Війна забрала почуття безпеки й спокою, звичайний уклад життя: прогулянки з друзями по набережній, можливість вибирати для читання книжки з полиці. Але ніхто не відніме в мене внутрішнє почуття свободи, можливість обирати в що вірити та любов до України і її людей.

Усі ми чекаємо тієї найщасливішої миті, яка обов'язково настане. І це буде не просто мить, це буде початок нової епохи нашої вільної й незламної України.

«Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами!» (І. Багряний)