Моя донька з онуками опинились в Маріуполі під обстрілами після початку війни. Вони буквально виживали у місті без води, газу та світла. На той момент я вже п’ять років жила в Ужгороді. Довгий час не знала, що з ними, бо не було зв’язку. Потім дізналась, що вони жили у підвалі. Їхній будинок розбомбило, й вони пішли жити до сусідів. Під час одного з обстрілів моя донка загинула від поранення у голову, а онуку відірвало стегно. Ногу йому рятували вже у Новоазовську. Мали ампутувати, але несподівано онук почав нею рухати. Це якесь диво для мене. 

Потім обох онуків примусово перевезли до Донецька. Довгий час я не могла забрати дітей до себе, бо у Донецьку на них вже оформили опікунство. Довелось звертатись до Офісу Президента України. Завдяки розголосу моїх онуків повернули в Україну у квітні 2022 року. Росіяни їх вивезли до Стамбулу, а звідти я їх забрала до Ужгорода. 

Онук проходив реабілітацію в «Охмадиті». Я дуже рада, що всі діти зараз поруч зі мною. Досі не можу повірити у жах, який трапився з моєю родиною, але вже нічого не поробиш. Треба жити далі. Зараз я чекаю на перемогу. Дуже розраховую на допомогу наших партнерів, бо самотужки ми не вистоїмо.