У перший день війни ми прокинулись від того, що почав здригатись наш дім. Ми мешкали у селі Липці, що на Харківщині. З вікон було видно вибухи. В квартирі було розбите скло, шматки заліза, побило машину. Ми дивом о 5 ранку встигли виїхати до Харкова. Там була наша донечка з бабусею.
Найстрашнішим стало те, що у перші дні ми не могли дістати дитині хліб, воду, молоко… Чоловік на наступний день повернувся до села по свою матір і потрапив в окупацію.
Моя мама була хвора і лягла до лікарні. Я більше місяця жила одна з маленькою донечкою у майже пустому багатоквартирному будинку.
Нам не вистачало їжі. Коли мені все-таки вдалось дістати воду та продукти, то моя донечка їла звичайний хліб і плакала… Казала, що він дуже смачний.
Потім ми зв'язалися з волонтерами з «Дії» і вони стали нам допомагати продуктами. А я ділилася цими харчами ще з двома під’їздами.
Донечка аж через 8 місяців змогла обійняти татка. Дуже плакала, коли нарешті зустрілись.
Зараз ми живемо разом з сім’єю. Цінуємо те, на що раніше навіть не звертали увагу.
