«Моя бабуся, щоб якось триматися і не падати духом, живучи під постійними обстрілами, пише вiршi українською»

Це було ще в далекому 2014 році, у червні… Я проводила консультацію перед іспитами моїх випускників у Донецькій гімназії №70. Іспит ми так і не провели, а учнів мені довелося віддавати батькам по одному, тому що біля будівлі гімназії весь час стріляли, а навкруги пересувалося багато людей у камуфляжі. Було дуже страшно, але не за своє життя, а за життя учнів. Особливо важко стало, коли подзвонив мій син (на той час він був третьокласником) і пошепки сказав, що він заліз під ванну і ховається, бо йому дуже страшно.

Після пережитих стресів стан здоров'я мого сина погіршився: хвороба (цукровий діабет 1-го типу, важка форма) стала майже неконтрольованою: рівень цукру то дуже підвищувався, то наступав стан гіпоглікемії (дуже низький рівень цукру, коли людина втрачає свідомість).

У серпні 2014 року ми переїхали до Краматорська, де мешкали до квітня 2022 року. За 8 років життя в цьому місті ми отримували періодично гуманітарну допомогу від різних фондів і від вашого Фонду також. Дуже дякуємо за це!

У квітні 2022 року ми вимушено переселилися до Кропивницького району, а у жовтні 2022 року опинилися в Чернівцях. Однак моя бабуся, їй зараз 90 років, залишилася в окупованому Донецьку, і, на жаль, у нас немає можливості вивезти її звідти.

Моя бабуся, щоб якось триматися і не падати духом, живучи під постійними обстрілами, пише вiршi українською (вона - колишня вчителька української мови), і кожне слово у її поезiях проникнуте жагою до життя, до Перемоги, до скорішої зустрічі з нами, її рідними дітьми та онуками. І це надихає мене вірити, жити, мріяти та сподіватися на краще!

До війни я була викладачкою російської мови та літератури. У 2017 році в Краматорську отримала другу вищу освіту за спеціальністю «Психологія», зараз періодично допомагаю діточкам справлятися з їхніми страхами, але постійної роботи не маю.

Згадка про трагічні події - дзвіночок на ошийнику мого собаки. Коли Рiчард бiжить і я чую дзвiн цього дзвiночка, одразу згадую звук тривоги, коли ми швидко одягаємося, хапаємо речi і за собакою (вiн попереду освiтлює нам шлях вночi своїм нашийником та дзвiночком передає сигнал прискорювати кроки) спускаємося до сховища.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/