Ми вимушено переселена родина, ми, батьки повністю втратили бізнес (він був розташований в м. Святогірськ, та знищений прямим влучанням). Діти отримали великий стрес під обстрілами в м. Святогірськ, де ми перебували на початку та ледве встигли вибратися. Молодша дитина дуже залякана і зараз під час вибухів.

Старша дуже переживає досі, що її вирвали з корінням із дому. Відвідували з нею психолога. Бо не бачила життя в майбутньому.

Наші батьки втратили дом та роботу в такому поважному віці. Мені їх дуже шкода. Але тримаємось. 

Коли дізналися, що почалася повномасштабна війна, швидко стали збирати речі, щоб виїхати з міста Краматорськ, бо в нашому маленькому досить місті є військовий аеродром та військова частина. Саме з вибухів там і почався наш ранок. 

Діти прокинулись від вибухів. І весь час пролежали на підлозі в ванній. Бо я збирала речі. 

Найстрашнішим був день, коли сиділи в підвалі в м.Святогірськ, бо туди виїхали заради безпеки, а виявилось що це невірне рішення. 

Наша родина стикнулась з психологічними проблемами. Померла бабуся від серцевого нападу під час вибухів. Скора допомога не приїхала, бо було багато поранених. 

І ще, навіть тут в Дніпрі діти бачили вибухи та летящі ракети на власні очі. 

Коли ми виїхали з Краматорська, мої батьки ще залишились у місті. І там був брак ліків. Тому перші кілька днів ми відвідували всі аптеки та купували ліки які можуть їм знадобиться та передавали будь якими способами. 

Маю речі, з якими пов’язана особиста історія війни.  Але до музею не можу передати. Моя старша донька не дозволяє мені навіть торкатися тих речей, які ми привезли із собою. Бо для неї це дуже цінно. 

Мої діти були свідками травмуючих подій. Вибухи поруч, ховались і проводили час у підвалі, ракети бачили на свої очі.