Чадій Анна-Марія, 1 курс (10 клас), Васильківський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Стожок Оксана Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

У той день люди намагалися жити звичайним життям, а я разом із своєю сім'єю вже вивчала різновиди ракет. Хто міг знати, що завтра наше життя зміниться докорінно? О четвертій ранку розпочалися масовані обстріли селищ та міст. Наше рідне місто також було під ударами ворожих снарядів. Моя родина вирішила виїхати з міста, як і велика частина українців.

Через деякий час москалі відступили, а ми повернулися додому. Проте головні зміни чекали мене попереду. На жаль, на той час я була ще під потужним впливом ворожої пропаганди. Дивилася московські відео, слухала російські пісні, розмовляла їхньою мовою і до кінця не розуміла, що ми з кацапами не брати.

Мій світогляд змінився в одну мить. Якось, переглядаючи соціальні мережі, я натрапила на відео однієї націоналістки, яка розповіла про мову, зазначивши, що вона є кордоном держави й має велике значення. Тоді я зрозуміла, що мене ошукали. Мова — це не просто слова, а лінія оборони. Вона — наша броня, наш спротив. Я почала шалено цікавитися мовою, культурою, історією та релігією. Хоча й цікавилася цими речами, проте я не озвучувала їх у суспільстві, адже боялася думки оточення. У мене була одна людина, якій я весь час доводила про те, що мова - це зброя. Але, на жаль, мій батько не хотів це розуміти.

Хочу наголосити на важливості релігії. Я почала вивчати Слово Боже та ходити до церкви. Мій кругозір змінився. Віра стала для мене основою, яка підтримувала мене в найстрашніші часи, надаючи сили, коли навколо відбувався, якийсь жах та смерть. Я побачила життя по-іншому і стала добрішою до всього, що мене оточує. Нарешті, я по-справжньому почала жити!

На жаль, як і в казках, цей добрий період не міг тривати вічно. 

Одного літнього дня я дізналася про вбивство людини, яка змусила мене задуматися про власну ідентичність і важливість мови, - Ірини Фаріон.

Її було вбито за мову! Найближчим часом я була в розпачі. Але це дало мені знати, якщо вони нас так ненавидять, то нам є за що себе любити.

Я усвідомила, що нас століттями привчали мовчати, змушували стати на коліна перед ворогом. З того часу я зрозуміла, що більше не можу мовчати, коли хтось говорить «яка різниця, якою мовою говорити, мова - це лише спосіб спілкування і більш нічого». Для мене українська мова стала зброєю, яку я використовую щодня. Тепер українська мова лунає з моїх вуст у кожному слові, у кожному реченні, без страху й сорому. Це більше не просто вибір, це моя пристрасть, мій обовʼязок, ідея та мета. Тепер я пропагую нашу історію й культуру в соціальних мережах. А у своєму оточенні кричу про це на весь голос! Але й дотепер мій батько не зміг осягнути нашої сили й того коріння, яке привʼязує нас до цієї землі, тої історії. Для нього українська мова- це соловʼїна, милозвучна, калинова, різнокольорова, проте ніяк не сильний та потужний хребет нації. Він досі споживає кремлівську пропаганду і вірить, що колись між нами настане мир. На жаль, таких українців ще дуже багато по всій території нашої країни, але я впевнена, що скоро все це зміниться, тому що я не одна. Нас тисячі й ми всі нащадки наших сильних та незламних предків. Мова - це наша сила та ідентичність. Ми єдині, і наша любов до рідного — це наша зброя, яка підтримує та надихає.

А закінчую свій твір віршем Нікіти Тітова: «Якщо ти кажеш, що нема різниці, якою мовою потрібно говорити — попий води з калюжі, не з криниці. Яка різниця звідки воду пити? Якщо тобі далека рідна мова, якась чужа і важко її вчити, то замість хліба зжуй стакан полови. Яка різниця, шлунок чим набити? Коли не знаєш, що державна мова — історія із сотні поколінь, оспівана в піснях, мов колискова. Не українець ти… Лише ходяча тінь.»