Світлані дивом видався шанс виїхати з Маріуполя разом із кумою. В машину через брак місця вони не могли вмістити всіх родичів. Тоді Світланина донька сказала, що залишиться разом зі своєю малою, а старшу доньку відправила з бабусею

Я мешкала в Приморському районі Маріуполя, а моя донька з двома онуками - на Черемушках. Вона працювала в драмтеатрі в рекламній агенції, відповідала за рекламу. Зі мною ще була стара мама, якій на той час було 84 роки. Вона була зовсім сліпа. 

24 лютого о шостій ранку мені подзвонила кума і сказала, що почалась війна. Потім подзвонила сестра і сказала виїжджати. Люди в Маріуполі думали, що може бути так, як у 2014 році. Усе владнається, все під контролем. Ми не виїхали. Донька на той час мешкала від мене за 800 метрів. 

Через день чи два зникло світло і зв’язок. Донька не могла покинути квартиру, тому що боялася, що її хтось пограбує. Дуже багато підозрілих людей тоді ходило. З другого березня вже були прильоти в наш район. На Черемушках уже не було вікон. Горіли три квартири разом, були влучання в наш балкон. 

7-го ми вирішили переміститись у 17 мікрорайон до знайомих доньки. Діти були вдягнені, ми взяли документи, я схопила крупи якісь, воду, яйця - і виїхали з нашого району в Центральний. Там я у наших воїнів зарядила телефон, бо у них були генератори. 

Додзвонилася сестрі в Полтавську область, і вона сказала, що є «зелений коридор». Але транспорту в нас свого не було і виїхати ми не могли. Ми були в підвальному приміщенні, там дуже багато було людей - просто нереально було там знаходитися. Тому ми перейшли у тамбур чужої у квартирі на першому поверсі. 

В ніч із 10 на 11 березня пережили п’ять годин безперервних авіанальотів. Це було дуже складно. Донька була розгублена, і її діти були на мені. Мама моя сиділа тихо і тільки просила гарячої води. 

Ми пережили цей наліт, і тоді зайшов російський спецназ. Вони перевіряли повністю квартири, шукали, чи ніде не переховуються наші воїни. Але нікого не чіпали. 13 чи 14 березня ми хоча б змогли вийти на вулицю. І почали БТРи їздити через двори. Ми начебто вже все пережили, але виїхати не могли, тому що були автобуси тільки в бік Нікольського, а звідти – або в Таганрог, або в Ростов. Люди намагалися виїздити, але ми нікуди не йшли. 

З 15 чи 14 березня ми почали переїжджати і ходити шукати, де набрати води. Її не було. Технічну, рудого кольору, привозили в лікарню в 17 мікрорайоні. Я була в чужому районі, але люди з під’їзду допомагали, багаття розпалювали і ставили воду, якої майже не було. А потім води зовсім не стало, і ми бігали до «Аляски» або в церкву в районі Новоселівки. 

На всіх перехрестях стояли «ДНРівці», і в них були ящики з водою. Я казала, що в мене двоє дітей і мені потрібна питна вода, і пляшку вони мені давали. У мене не було виходу, бо не було що поставити зранку, щоб макарони зварити. 

Нам зробили комендантську годину, і ми не мали права після 18 години перебувати на вулиці. Не мали права нічого підігріти, розпалити вогнище тощо. 24 березня мені потрібно було чомусь добігти додому. У мене кума там жила. Може, я її побачу і скажу, що ми живі. Я написала записку і взяла маленьку пляшку води. 

Все кругом горіло, вибухало, але в мене страху не було. Мені потрібно було бігти і дитини документи забрати. Мені потрібен був цукор, мед. У мене вдома залишилося дуже багато запасів. Я маленькими кроками бігла, присідала. 

Горіли всі будівлі на вулиці Зелінського. Я побігла до вулиці Бахчиванджи, а люди звідти бігли і казали, що там коїться жахіття і не варто туди йти. Я сказала, що піду правіше. Добігла до ринку і зрозуміла, що додому не добіжу, і на півдорозі повернула назад. Добігла туди, де кума з мамою переховувалися в іншій квартирі. 

Там була одинока сліпа бабуся, якій ніхто не хотів допомогти. Я не могла її кинути, і ризикнула звернутись по допомогу до зустрічного ДНРівця. І він допоміг мені доправити ту бабусю  до лікарні. А потім ще раз мені зустрівся і допоміг виїхати нашою машиною.

Ми ледве вп’ятьох спустили з другого поверху маму моєї куми. Я заїхала ще по свою сліпу маму. А доньку не змогла забрати. Донька і трирічна онука там залишились. Я забрала тільки старшу онуку. Машина була переповнена. Ззаду сиділа моя мама, онука, я. Спереду сиділа мама куми. Вона була вже непритомна. Ми не думали, що довеземо її до Бердянська. Їй було зовсім зле. Я попрощалася зі своєю донькою. Вона сказала, що не виїде. Мама настільки була перелякана, сказала, що тільки зі мною поїде. Ось таким чином донька з маленькою онукою залишилися там. 

Ми виїхали до Мангуша і стали. Зупинилися на 22 години. Там був блокпост «ДНРівців», і вони всіх перевіряли. Черга не рухалася. Тоді кумі знайомий кинув скріншот, як він вибирався полями до Бердянська, і ми ризикнули. Дорога була важка, ми ледве не заблукали, але виїхали.

В Бердянську ми відразу поїхали до лікарні, бо бабуся була в зовсім поганому стані. Ми залишили мою куму і бабусю в лікарні, а мене з мамою і онукою забрав цей кум. Ми приїхали в обід – і зв'язок пропав. Єдине, що я встигла сказати доньці: «Ми доїхали, ми в Бердянську». 

На Василівці люди стояли вже давно, але їх не пропускали. І от ми їздили записуватися щодня, і нам казали покинути територію десь о 15:30. Раз ми приїхали, а нам сказали розвертатися до спорткомплексу, бо там записуються. Зв’язку не було, але шукали якісь точки, де ловив вайфай, і люди могли зв’язуватися. 

Потім ми поїхали в центр міста. Кум вивозив нас, молоду пару, і ще людей похилого віку.

Ми під’їжджали, солдати дивилися, скільки в машині сидить дітей і людей похилого віку. Яблучками нас пригощали. Мені хотілось тим яблучком у них кинути, але я тримала себе в руках і не могла нічого сказати. 

Кум попросив дозволу нас відвезти на поле, щоб ми пішки не йшли. Йому дозволили. Він нас привіз на поле, де стояли 34 автобуси. Ми потрапили в 33-й. Ледве знайшли там чотири вільних місця і сіли. 

Дорога була складна. Ми якимись околицями добиралися, бо мостів уже не було, щоб нормальною дорогою переїхати. На блопостах перевіряли жінок до 50 років. Просили, щоб виходили з документами. На той момент мені було 56 років, і я не виходила. Я не пам’ятаю, скільки там було блокпостів. Нас зупиняли, і ми не мали права навіть на метр відійти від автобуса. Головний, який керував цією колоною, підбігав і казав: «Якщо чогось не зрозуміють, то можуть почати автоматну стрілянину». 

Коли ми потрапили на перший блокпост наших українських воїнів і почули: «Добрий вечір», стало легше. Потім нас запросили до «Епіцентру» поїсти і попити, після чого відвезли до дитячого садочка.                                                                                               

Там приймали дуже тепло, гарно. Дали нам шкарпетки, була гаряча вода. Можна було вмитися, помити ноги, вдягнути сухі шкарпетки, попити чаю з пиріжками. Ми поспали, о восьмій годині був сніданок. Принесли все гаряче: котлети, гарнір і чай. 

Далі ми шукали якісь шляхи, щоб добратись до Полтави. Поїзда прямого туди не було. Були безкоштовні, але нам нічого не підходило, і ми почали шукати платні. Згодом знайшли через знайомих таксі за чотири з половиною тисячі й добралися до Полтави. Тут мене вже зустріли родичі. Це був складний шлях.

Наразі моєї мами вже немає. Вона через пережитий стрес та холод померла пів року назад. Я вдячна Богу, що довезла її сюди і вона не залишилась закопаною в Маріуполі, похованою не на своїй рідній землі. Я привезла її сюди, і вона разом із мамою та братом похована. 

Наразі я перебуваю зі старшою онукою. А донька моя не змогла виїхати з Маріуполя. Там дуже складна ситуація була з документами. Вона залишилась там з дітьми та цивільним чоловіком. Якби вона якось виїхала за кордон… Але в неї немає підтримки. Її підтримка – це тільки я. 

Дім, у якому я проживала, розбили 8 квітня. Я думала, що він уціліє, що там тільки дірки, але він повністю зруйнований. Усе знищено та розкрадено. Дах упав всередину будинку. 

Була комісія, і її оцінка – 76% знищено. Я передала доньці документи на дім, бо вона ж власниця. 

Ситуація з людьми дуже складна. Складна вона і на території вільної України. Я також винаймаю квартиру. Спочатку жила у родичів у селі. Потім поховала маму і виїхала в Полтаву, тому що дитині потрібне навчання. Я поки не розумію, чи будуть мені далі виплачувати допомогу від держави за законом. Це мій єдиний порятунок, тому що я оплачую житло. Надавали модульні містечка в Полтаві, але я не можу з дитиною там проживати. Це від школи дуже далеко. Дитина другий рік навчається, уже трохи звикла до класу, до вчителів. Ходить на англійську мову і у звичайну школу. Ходить на музику і баскетбол. 

Я зараз вийшла на роботу, щоб хоч частково працювати, бо нам далі потрібно за щось жити. Донька час від часу – я навіть не розумію, як у неї виходить – через телеграм нам трохи коштів перекидає.