Світлана з маленькою дитиною самостійно змогли вирватися евакуаційним потягом на захід країни, а незабаром до них зміг приїхати її чоловік 

Я була вдома у Харкові, коли прокинулася від вибухів. Це було вранці 24 лютого.

Найбільш шокуючим для мене було переживати, як біля дому все вибухає, а сам будинок підскакує. При мінус 18 градусах у нас винесло всі вікна, пропало опалення, світло та газ.

В мене син, якому було два роки і три місяці. На той момент було дуже складно мешкати з ним у підвалі. Він не розумів, що коїться, і просто хотів гратися.

Спочатку ми їли те, що було вдома, потім виїхали на захід країни, і там нам допомогли. Ми евакуювалися 7 березня. Чоловік приїхав до нас в кінці березня. Весь місяць із ним зв’язку то не було, то зв’язок був, але рідко, його глушили, бо побили вишки. Це морально важко, коли дорога тобі людина знаходиться далеко і ти не знаєш: що з ним, чи живий він?

Коли ми приїхали на захід, тут нас поселили, нагодували та піклувалися про нас безкоштовно. Жінки прибігли і принесли іграшки та ліки моєму сину, бо він захворів і був із температурою. Це нас дуже зворушило!

Ми взяли з собою тільки три сумки, коли тікали із Харкова, бо багато речей в евакуаційний потяг взяти було не можна. Я лишила вдома колекцію монет, бо вона була важка. Але її почала збирати ще моя мама, там дарунки мого діда, якого вже немає серед живих. Потім, коли ми трішки прийшли до тями, коли вороги трошки відійшли від Харкова, батько поїхав додому забити вікна фанерою та перевірити, що там і як. Він привіз мені мої монети. 

Ще важлива для мене моя кішка. Ми залишили її на перетримці у Харкові у чужої жінки, і поки кішка не опинилася зі мною, моє серце було не на місці. Мені її привезли волонтери. Моїй Кукусі вже 15 років, і розлука с нею була тяжким випробуванням для мене.