"Моментально загинули хлопці молоді, по 40 років..."

Мені 75 год уже. Спочатку тут ні клуба, ні магазина, нічого не було. Ми бігали на танці в інший клуб. Хати були такі старенькі. Потім начало село відстроюватися, клуб построїли, магазини построїли. Я починала працювати у 1965-му, була лікарня. Больницю тут построїли, асфальт поклали. Село відродилося. Ми купили старий домік з чоловіком. Держали хазяйство.  

А тоді, як начались оті обстріли, світло поперебивають на фермі, ніде свєту немає, туди ніхто ремонтіровать не дойде… Через огород, через хату все летить. Не виносімо, що робиться, земля ходором ходить! У одного сусіда половину криші зняло, у того – стільки-то шиферінок. Поряд попадали снаряди.

Два парня загинули. Один наїхав машиною на снаряд чи на що він там… розтяжка чи шо воно там таке – погиб. А другий пішов по своєму дворі і там тоже розтяжка була. Моментально загинули хлопці молоді, по 40 год.

Оце зараз вечором тільки якийсь там вибух – уже кидає, уже вилітаю із корвалолом, з телефоном. Так трасе мене, як нєрвно больна. Ну шо робить? Як далі жить?

У мене, ладно, возраст. А онука ранило. Вони у кредіт понабирали телевізор, плазменій чи який, здоровий, комп’ютер, комп’ютерний столик, діван, кресло. Побило все в хаті, як два снаряди чи три в хату упали. Нічого немає, абсолютно нічого. І мебель побило, і посуду побило, усе на світі.

Гуманітарну допомогу нам дають, там і сахар, і олія, і мука. Шо не хватить – трошки підкуплю. Крупа є. Спасибі велике, від усіх пенсіонерів.

Оце саме більше пожеланіє, щоб стрільбу прекратили. Тільки аби война прекратилася!