У перший день війни все навколо вибухало, ми ховалися у підвалах. Важко про це згадувати. Ми перенесли у підвал ліжка, щоб там можна було спати вночі, але ховалися там і вдень.

Найбільше шокували ракети, які літали над головою, вибухи і хати, які горіли. Вийдемо з підвалу – вже десь будинок горить. На таблетках зараз тільки і живемо.

З ліками в Оріхові було дуже важко. Передавали маршрутками і машинами. Тут, у Запоріжжі, ліки доступні були, а у нас жодна аптека не працювала. А якщо і працювала, то потрібних медикаментів від тиску там не було.

Продукти доставляли нам волонтери, також наша громада видавала гуманітарну допомогу.

Наш будинок постраждав від обстрілів. Ми накрили дах плівкою, але коли дме вітер, вона відкривається. Дай Бог, щоб наш будинок вистояв, потрібно тільки покрівлю перекривати.

В Оріхові нині немає ні води, ні світла, ні газу. Дроти валяються, уламки скрізь лежать. Ніби місто, в якому ніхто не живе.

Чоловік мій – пенсіонер, а мені до пенсії ще рік. Працювали на ринку, був бізнес, крутилися.

Ми переїхали до дочки. Виїхали машиною, взяли найнеобхідніше. Добре, що нас прихистили, і є де жити. Тут тепло, і ми разом з рідними.

Сподіваємося, що війна скоро закінчиться. Буде все добре. Дай Бог, окупантів виженуть, нехай ідуть звідки прийшли. Сподіваємося, що майбутнє буде кращим. Аби Бог давав здоров'я.