Малихіна Ярина, комунальний заклад «Харківський університетський ліцей» Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Валійова Світлана Миколаївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

24 лютого… ранок, який змінив життя кожного українця. Нам усім довелося пройти через різні труднощі та випробування, але в цьому есе я розповім про свій шлях.

Живучи в Харкові, моя сім’я та рідні одразу зрозуміли, що відбувається, але страх заважав нормально мислити.

Усі мої близькі жили на Салтівці — розстріляному та палаючому районі, з якого почався наступ на місто. Наш великий дім знаходиться в центрі, тому ми вирішили, що всі приїдуть до нас, щоб не переживати воєнні дії на самоті. Двадцять людей та багато домашніх тварин у одному домі, але ми були разом.

Я, як сьогодні, пам’ятаю, як ми спускалися в невеликий підвал, сиділи дуже тісно і молилися, щоб ракета не влучила в наш дім.

Так минуло два тижні, а потім усі почали виїжджати в інші міста та країни. Моя тітка з сином виїхали до Бельгії до її хлопця, і згодом моя мама, сестра та я вирушили до них. Прийшовши на вокзал, ми побачили потяг, повністю заповнений людьми аж до дверей. Ледь-ледь ми туди протиснулися і сіли на підлозі біля зчеплення вагонів. Коли ми потрапили на кордон, нас зустріли волонтери-поляки, які надали всі необхідні речі і згодом запросили до теплої будівлі.

Через деякий час нас зустріла тітка, і ми поїхали до Бельгії.

Не проживши й місяця з ними, ми знову шукаємо інше житло через сімейні непорозуміння. І на допомогу прийшла бельгійська сім’я, яка проживала в селі та була готова прийняти нас у себе. Але в них ми зупинилися лише на один день. І змушені знову шукати інше місце, тому що в домі було дуже холодно, сім’я майже завжди їла тільки хлібобулочні вироби, а крамниця знаходилася далеко.

На допомогу прийшла сім’я мого однокласника, яка кілька років тому переїхала до Швейцарії. Їхня квартира не була розрахована на таку кількість людей, і ми втрьох жили в маленькій кімнаті.

Через деякий час я пішла до місцевої школи, де мене зустріли по-різному. Учителі допомагали мені в освоєнні та перекладі всього англійською, але я потрапила до класу для тих, хто не знає мову або має низький рівень знань. Мої знання з майже всіх предметів були набагато вищі, тому це ставало причиною для образ і булінгу.

Наступного року я перейшла до класу для більш здібних дітей, і нові однокласники справили на мене краще враження. Там я познайомилася з компанією дівчат, але все одно залишалася до кінця школи «третьою зайвою». У цей час я також навчалася в українській школі, і поєднання двох шкіл забирало весь мій вільний час.

Також до нас приїжджав мій тато на тиждень, за яким ми дуже скучили, і найважчим було прощання, бо не знали, коли побачимося знову. Ніколи не називала Швейцарію своїм домом, тому що для нас це було лише безпечне місце, щоб перечекати воєнні дії.

Згодом ми вирішили, що повернемося додому, в Україну. Після закінчення школи зібрали валізи та вирушили в далекий шлях із зупинкою в Празі, де я вперше за півтора року війни побачила свою найкращу подругу. Повернувшись додому, зустріла своїх близьких, які залишалися в Україні, почала навчання в новій школі та познайомилася з новими однокласниками, які виявилися набагато привітнішими, ніж європейські.

Та повернувшись додому, я знову почала звикати до тривог і вибухів. Згадуючи весь цей шлях, розумію, що повернення було правильним рішенням, тому що та країна — не мій дім і ніколи ним не буде.