«Мій чоловік стік кров’ю у мене на руках»

Мій чоловік, Жуков Юрій Іванович, 62 роки йому було. Стік кров’ю в мене на руках. Я у светрі, розпатлана. 21 листопада 2014 року це сталося.

Він працював на шахті електрослюсарем. Кажу: «Будеш їсти?» Він: «Ні, поп’ємо чайку». Він не пив, не курив. Приніс шоколадку. І поставили електричний чайник у кухні. І він приліг на диван, а я сіла біля каміна, розмовляємо. І тут як гахне. У вухах у мене досі дзвенить. Такий звук шипіння, як блискавка. Я як закричу. Він теж розгубився. Кажу: «Що, що робити?» Зігнулася в кріслі, сиджу. Полетіло стекло, штукатурка полетіла. Він каже: «Біжи до підвалу». Я навприсядки, вибігла на подвір’я. А тут удруге. Нічого не зрозумію: все літає, штукатурка, шифер.

Трагедія трапилася, коли я вже була в підвалі. Ще був третій залп. Кажу: «Юро, де ти?» А він ніс дублянку та свою куртку. Зайшов у спальню, узяв речі і з цим оберемком буквально був уже на порозі підвалу. Каже:

Я присіла біля нього. Обняла його, а в мене на руках кров – виявилося, у нього осколкове поранення грудної клітини. Я почала кричати, він хрипить – і все. Хвилин 10-15 – і немає людини. Все.

Він мій ангел-охоронець. За всіх: і за дітей, і за онуків, і за мною. На роботі всі в шоку були.

Якесь попередження, напевно, було. Я була в Запоріжжі. Він тут між деревами на гамаку лежав. Там поруч із ним була яма для води, в ній можна сховатися, вона без води стояла, там була драбинка, стулочка. Він каже:

Гримить майже щодня. 19-го числа чоловіка вбило на власному городі. Літня жінка в будинку була, їй у вікно влетіло, убило. Я тут, як у пеклі, страшно, моторошно, і я тут собі місця не знаходжу.