Війна мене застала в Дружківці. Вночі були прильоти по місту. У місті почалася паніка, люди скуповували все в магазинах. Народу було багато. Я сподівався, що все не буде так серйозно, але як є. Я обдзвонив рідних, дізнався, чи всі живі. Потім я пішов на роботу, працюю лікарем. Пацієнтів я спускав у підвал, коли звучала тривога. Сам сидів на валізах, але так і не виїхав. Моя дружина також нікуди не поїхала. Під час вибухів ми спали в коридорі. 

Перші місяці продуктів у магазинах не було. Потім почали завозити гуманітарну допомогу, стало трохи легше з харчуванням. Потім не стало газу і води. Доводилося набирати воду десь в іншому місці.  

Я досі працюю. Війна й обстріли тривають, що дуже прикро. Мої знайомі загинули під час обстрілів. Прилітало і біля мене. Вижити мені допомагає підтримка дружини і робота. Спілкування з людьми полегшує мій стан. Дуже хочу повернутись до звичного життя, бо маю ще багато планів.