меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Лілія Саєнко

« Мої спогади сповнені сумом та розпачем»

переглядів: 292

Саєнко Лілія, Шандригалівська ЗОШ, с.Шандригалове, Донецька область

В конкурсі єсе "Один день" її работа зайняла 2 місце

Лілія в 2021 році

Війна… Скільки болю, жаху, стогону людських голосів, печалі та смутку криється за цим коротким словом. Скільки страшних спогадів постає перед очима кожного із нас, коли ми чуємо його. У всіх ці спогади різні, але і їх об’єднує те, що всі сповнені сумом та розпачем, втратами та слізьми.

Я хочу розповісти свою історію про день, коли війна почалася особисто для мене та моєї родини…

Літо тільки настало, а вже так тепло надворі, так яскраво світить сонце, таке прозоре небо. Коли я прокинулася, золоте яскраве сонечко сипало скрізь гарячими, блискучими бризками. На небі не хмаринки, розпочався новий день.

Я обвела поглядом кімнату і побачила на вікні прозору скляну вазу, в якій посміхалися жовтими вічками ромашки, принесені зі вчорашньої прогулянки. Я почала швиденько одягатися, адже сьогодні ми з мамою хотіли йти збирати мою улюблену полуницю. Ох, і вродило її ж тоді.

Вийшовши зі своєї кімнати, я побачила, що тато збирається на роботу, мама готує сніданок. Батьки поводились якось дивно: тато не жартував зі мною, як завжди, а погляд мами був повний смутку.

Ми поснідали, тато поїхав, я із мамою пішла в садок – збирати полуницю. І тут я почула дивний звук… У повітрі зашуміло, засичало і завило щось. Щось страшне сталося. «Дзень!» – мама випустила відерце із запашними ягідками, полуниця покотилась по зеленому килимі трави.

- Мамо, це грім? Але ж на вулиці сонячно, - здивовано допитувалася я.
- Ні, доню, це не грім! Це, мабуть, війна! – скрикнула мама, схопила мене за руку і ми швидко побігли до будинку.

Земля задвигтіла, шибки вікон трусилися. «Дзень!» - моя улюблена ваза із вчорашніми ромашками впала з підвіконня та розбилася. Здавалося, що самі квіточки були налякані тим, що відбувається. Ми намагалися додзвонитись до тата, але зв’язку не було. А дивний звук не припинявся. Він ставав все гучнішим та частішим.

Ми довго сиділи в коридорі, бо мама сказала, що не можна бути в кімнаті із вікнами. А мені дуже хотілося подивитися у вікно на гелікоптери, які літали низько-низько над річкою біля городу.

Я була тоді ще маленькою, не розуміла, що відбувається. Але на душе у мене було якось тяжко, я відчувала, що наше життя вже не буде таким, як раніше. Було дуже лячно…

Погляну на небо – небо плаче. Підхожу до верби – верба плаче. Навіть жовте колосся пшениці низько похилило голови. Плаче і вікно – на шибках мокрі стежинки. Йому теж боляче, чому?! То чому ж воно плаче?! А тому, що тіло моєї Батьківщини отримало глибоку рану, яка щемить, болить та кровить! А ягоди запашної полуниці це підтверджували, набувши кривавого відтінку.

Із тих пір смак свіжої та соковитої полуниці, запах ніжних та веселих ромашок для мене асоціюється із днем, коли лунали вибухи, жахливі голоси в моєму рідному краї, моїй смарагдовій Лиманщині, із днем, коли я зрозуміла, що моя Україна в страшній небезпеці, із днем, коли особисто для мене почалася війна…

Шкода, що людство влаштовано так, що ми не цінуємо простих речей, аж поки їх не втратимо. То ж давайте оберігати блакитне небо та яскраве сонечко над головою, тихі ночі, сповнені пахощами степів та милозвучними піснями цвіркунів, маленьких бджілок, які бринять над яскравими соняшниками, добрі та веселі посмішки близьких людей. Запитаєте чому? Бо все це і є мир!

Мир живе в моїй душі, мир повернувся на мою Лиманщину, і я вірю – скоро пануватиме у моїй вишневій Україні, котрій нескінченна слава!

Шандригалове 2014 2021 Текст Історії мирних діти 2014 обстріли безпека та життєзабезпечення діти 2021 Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій