Історії, які ви нам довірили
Під час обстрілу Світлана Мацуй втратила чоловіка і молодшого сина. Вона сама та старший син дивом вижили, але отримали важкі поранення. Сильна жінка намагається нікому не показувати свій величезний біль, сльози і горе.
Час не лікує, воно притуплює. Чим далі, тим гірше, більше усвідомлюєш втрати.
Син був у мене спортсменом, боротьбою займався. Він був спокійнішим, ніж старший, найдобріший чоловічок був. Він більше татів синок, так вони удвох і пішли. Він на чоловіка і схожий був, і хода.
Ми самі нічого не зрозуміли, що так вийшло. Ми спали, тиша була. Почався обстріл. Ми не встигли вийти. Пішли в дитячу кімнату, всі були в цій кімнаті. На підлозі лежали біля крісла. Лягли рятуватися. Ну не врятувалися...
Вчотирьох лежали: Андрійко під ліжком, Діма біля мене, я і чоловік Юра. Андрійко був біля батареї, його сітка врятувала з ліжка, накрила, все сміття на нього впало. А загинули Юра з Дімою, вони у мене з боків були. Якось так вийшло через одного: Юра загинув, я вижила, Діма загинув, Андрійко вижив. Почали у швидку телефонувати. Швидка приїхала з Попасної, нас забрали.
Молодшого сина курточка нова так і висить. Так і не поносив узимку. Речі всі його порвані, повністю тут все розірвало.
На поховання я не потрапила. Сина відпросила, син був. У нього ноги були поранені, але відпросили, поїхав. Я теж намагалася, але мене швидко заспокійливим накололи, щоб я спала, не хвилювалася. Я ніяк би не потрапила, тому що вся в дренажах була. Дві руки, три наскрізні рани, увесь лівий бік, нога, живіт, селезінки немає. Цілий букет у мене, довго ще відновлюватися.
Чоловік полями займався, працював в охороні. Я домогосподарка, вела господарство. Добре жили, на хліб з маслом вистачало. Чоловік орендував паї, засівав пшеницею, ячменем, соняшником. Подобалася йому земля. Вистачало, щоб дітей забезпечувати. Ходили вони в нас на змагання, на всілякі гуртки. У школі навчалися.
Ми добре жили, навіть дуже добре. Розуміли один одного, все в нас було добре. Зараз його немає – ніби мені відрубали руку. Він мене все життя підтримував і захищав.
Я завжди з ним розмовляю. Знаю, що він мені скаже, мовляв, молодець, що так тримаєшся. Він не давав духом падати, завжди разом виборсувались з усіх ситуацій.
Син займався дзюдо, у нього багато грамот, медалей. Він задоволений завжди був, хоча б там і третє місце. Перше – це взагалі, він одразу телефонував, що все добре, отримав. Ми його завжди з тортиком чекали, вітали завжди, що він так старався. Кубок за перше місце був. Коли нас бомбанули, рознесло кубок.
Я живу у квартирі в Миронівці. Самотньо живу. Немає ні шуму, ні гаму, ні турбот, немає про кого піклуватися. Захотів – встав, захотів – ліг, більше нічого. Сина не вистачає, дуже не вистачає. Мої сльози я нікому не показую. Я завжди виходжу і посміхаюся всім на зло. Я вдома плачу, а на людях ніколи не плачу. А кому цей біль потрібен? Він нікому не потрібен. Навіщо його показувати? Усе всередині тримаю, усе в собі. А вони хай думають, що в мене все добре.
Тебе ж для чогось залишили тут, якщо після таких поранень, після всього тобі дали жити, значить, щось ще не закінчено на цій землі, треба щось продовжити. Ось цим себе і заспокоюю. Відкриваєш очі – і спасибі. Треба рухатися далі.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
