Людмила родом із Бородянки, але війну зустріла в Києві. У перший день довго вагалася - їхати до батьків чоловіка чи залишатися в столиці. Здавалося, що в передмісті буде безпечніше. Та виїхати так і не вдалося, і можливо, саме це врятувало їй життя. До 8 березня вони ще мали зв’язок із рідними, поки було світло. Потім - тиша. Лише від сторонніх людей Людмила дізнавалася, що батьки живі. Побачити їх вдалося лише через два місяці після звільнення Бородянки - змучених, посивілих, але живих. Сьогодні родина знову вдома, а Людмила залишилася поруч - доглядати за ними. Вона не ховається під час обстрілів, каже, що звикла. Сили триматися дають книги, мистецтво і природа. Бо, за її словами, головне - навчитися перемикатися, щоб продовжувати жити у війні й не втратити віру в мир.