Ірина з болем згадує перші дні війни - розгубленість, страх і відчайдушні пошуки безпечного місця для дитини, яка, почувши вибухи, питала: «Мамо, мені треба падати?». Вона пам’ятає той сонячний весняний ранок, коли стихли постріли, і сина, який запитав: «Мамо, це війна закінчилася?» - як же тоді хотілося відповісти «так». Але на четвертий рік війна наблизилася впритул. У ніч на 28 вересня 2025 року ворожа ракета влучила в їхній житловий комплекс. Ірина з сином були в коридорі - ударною хвилею вибило всі вікна, але вони вціліли. Наступного дня хлопчик пішов до школи, а ввечері прикрасив забиті фанерою вікна прапорами України й написами «Ні війні». Ірина каже, що саме цей дитячий оптимізм і віра у добро не дають їй права здатися. Бо ця надія стає опорою і для дорослих, допомагає триматися й вірити, що мир обов’язково настане.