Кононенко Ельдар Олександрович, 14 років, 9 клас, Ірпінський навчально-виховне об’єднання «Освіта»

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Карбань Олеся Михайлівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Життя не віщувало нічого поганого. Здавалося, все йшло як завжди. Ми з молодшим братиком, у передчутті свята, готувалися до дня народження мами, яке завжди було для нас приємною подією. Та вже о 5-й ранку, 24-го лютого, наше розмірене, безтурботне дитяче життя змінила жахлива реальність. Цей день, насправді, я погано пам’ятаю, тому що він пройшов у страшенній метушні через пошуки якихось запасів їжі. Але підсвідомість, наче сама робила запис того, що відбувалося навколо: шалені черги з від’їжджаючих із міста машин і людей, які тяглися довгою вервечкою вздовж доріг. Відчуття розпачу, тривоги, безвиході витало у повітрі. Його присмак був наскільки нудотним і неприємним, що мимоволі хотілося сплюнути цю гіркоту, яка важким клубком підступала до горла. Розпач тягнувся з міста, зливався у одну суцільну смужку, і, здавалося б, мав залишити Ірпінь. Натомість прийшла невідомість і страх.

Ближче до обіду з’явилася ворожа авіація. Цей жахливий звук я не забуду ніколи. Чи усвідомлювала моя родина ризик, лишаючись вдома? Так! Та страх загинути в дорозі був настільки великий, що ми вирішили все ж залишатися. Це рішення змінювалося двічі. Та тільки ми робили спроби покинути місто, надходили сумні звістки про розстріл цивільних людей, які намагалися виїхати.

Страшним ударом для мене стала смерть рідної бабусі, яка мріяла жити і вирватися із пекла, у якому ми всі опинилися, але не витримала: її серце зупинилося прямо під Романівським мостом, де проходила евакуація.

Життя в місті з кожним днем ставало нестерпнішим через постійні обстріли ворога. Найстрашнішою була ніч, а найважчим був день. Із комунікацій вже не залишилося нічого, про приготування їжі можна було лише мріяти, тому ми з братом щиро раділи гарячому чаєві, приготованому на вогнищі і наскрізь просотаному гіркотою їдкого диму. Тоді він здавався надзвичайно смачним.

Мої очі добре пам’ятають один страшний момент. Прокинувшись від яскравого світла серед ночі і незвичного звуку за вікном (щось тріщало і вибухало зовсім поруч), я схопився на ноги і побачив, що це палає сусідський будинок. Вогонь сягав верхівок сосен. Тоді я усвідомив як страшно бачити людське горе і не мати змоги допомогти.

У ніч з 18-го на 19-е березня ми прийняли доленосне рішення, тікати з міста. Ми розуміли всю фатальність ситуації, розуміли, що могли загинути в дорозі: частина міста була вже окупована, але понад усе нам хотілося використати цей шанс на життя.

Майже до вечора мама з татом простояли біля вікна, виглядаючи хоч якусь машину, яка змогла б нас довезти до Романівського мосту. Здавалося, саме небо вирішило нам допомогти, бо вже увечері на нашій вулиці з’явився вантажний мікроавтобус. Нам вистачило кілька хвилин, щоб зібратися і вскочити в автомобіль. Це щось на кшталт слів Льюїса Керрола: «Треба бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти, як мінімум, удвічі швидше».

Дорога була дуже складною, але за містом було інше життя. Тут, у відносній безпеці, найстрашнішою була перша ніч. А знаєте чому? Тому що вона була тиха. Я розучився спати у тиші.

Ми повернулися додому два місяці по тому, коли місто звільнили наші захисники. Я повертався додому, додому, уявляєте! Ніколи не відчував я такої безмежної туги. Хоча, дякуючи «русскому миру» домом це було назвати уже тяжко. Але, тепер уже всім відомо, українці – це сильна нація. Ми все відновимо, відбудуємо. Шкода лише, що неможливо стерти всі страхіття з пам’яті…