Наталі і її рідним нікуди повертатись, бо обстріли у Маріуполі знищили її квартири і житло всіх її рідних

Мені в цьому році було 45 років. Чоловік працював на «Азовсталі» 22 роки рятувальником. Я народжена в Маріуполі, виросла, і діточок обох виростила в Маріуполі. 

Над нами кожну годину літали літаки і бомбили. Спочатку «Градами», потім - авіабомбами. З 22-го, як почалося, ми прожили в підвалі з родиною. Моя квартира на дев’ятому поверсі, і прильоти були якраз до цього будинку. 

В Маріуполі залишилися мої батьки, свекруха зі свекром та мати. Ми виїхали 17 березня під обстрілом на старій «Волзі»: мій чоловік, його брат, дружина з двома дітками і я з меншим сином та собакою хаскі.

Ми доїхали до Мангуша, там за чергою продавали бензин. Спочатку хотіли в Мелекине. Але там закрили трасу, бо бензину не було. Ми з'їхали в селище Комишувате - там брат двоюрідний жив, сестра. Мій батько з цього села, він там похований. 

Але село вже було окуповане, і рідні виїхали. Ми прожили два тижні там в холодній хаті. Готували їжу на багатті, бо ні газу, ні світла - нічого не було. 

Потім, дай Бог здоров'я сусідам, які мене змалку знали, друзі – дівчина і хлопці – позливали нам бензин. Ми доїхали до села Осипенко, де мій другий брат двоюрідний допоміг нам купити в Бердянську бензин, своє злив, що мав, і ми доїхали до Запоріжжя. 

Побули в Запоріжжі ніч. Собака, діти… Ми доїхали до Дніпра. Родина меншого брата чоловіка прихистила нас. Побули 12 чоловік у трикімнатній квартирі. Потім ми роз'їхалися. Мене з невісткою і дітворою відправили за кордон, а чоловік з братом поїхав до Києва. У нас роботи не було, нічого не було, ми не вдома. Я повернулася в Одесу до чоловіка і старшого сина, якого не бачила три роки. 

Мої хати, батьківські хати, моєї матері хата - все зруйноване. Їх знесли, мати живе у зйомному житлі. Батьки живуть на дачі, яка залишилася трішки не ушкоджена. Дядько наразі в полоні, бо вони з дружиною пішли ховатися  в «Азовсталі». Їх забрали, з полону ніхто їх не визволяє. Мій старший син воює з 2016 року в ЗСУ. Чоловік воює другий рік. Я знаходжуся в Одесі. Мене і мою неповнолітню дитину залишили без виплати ВПО. Нам не вистачає грошей, тому що мій чоловік та мій старший син витрачають більше грошей, ніж заробляють, на амуніцію, на аптечки, на ліки, на машини, на бензин, щоб захищати нас.

Ми зараз в Одесі винаймаємо хату. Дякую господарю квартири, дуже гарні люди, допомагають, як можуть. Мої чоловіки ось-ось поїдуть на ротацію, я залишуся одна з меншим сином. Я хочу свою хатинку маленьку, але де? 

В Маріуполь мені не можна, бо всі знають, що мій син старший з першого дня був у ЗСУ, - я не пройду контроль. Мені нікуди діватись: я безхатченко, як мій чоловік, мій старший син, мій менший син. 

Бабусю мою вбили, дядько мій до цих пір в полоні, жінку його звільнили, коли 108 жінок міняли. А дядько мого… так і не відомо. Кажуть, що після обстрілу Оленівки його відправили в Ростовську область на зону. Ні зв'язку, нічого. Живий, не живий? Йому 63 роки. Де захисники? «Азовців» звільнили? Ні. Полонених, які здалися, з «Азовсталі» кого звільнили? 

Я кожен день просинаюся і дякую Богу, що все ціле, я жива. Те, що не стало три хатини - у чоловіка і в мене - Бог з ним, головне, що ми живі. Але куди мені діватися? Мені нікуди подітися. Дайте мені лапоть землі за те, що я втратила хату. У мене пай є на окупованій території.  Я нічого з того не маю. Незрозуміло, хто там чим засіює. Я ні грошей не маю, ні землі. Я б на тих семи гектарах собі халабуду змайструвала і жила, а які помідори вирощувала… Я не можу туди поїхати, не можу переоформити - нічого не можу зробити. 

З нашого двору залишилося тільки два будинки: мій і 12-поверхівка, а все інше знесли. Кіровська бібліотека, амбулаторія № 8 – все в нашому дворі було. І нічого немає, просто парканчики стоять. Я не хочу туди повертатися, бо я не зможу...

Те, що бачили діти нашого під'їзду, нашого двору... Тіла – це останнє, як чоловіки наші збирали у мішечки і прятали. Я можу тільки поїхати туди на кладовище, якщо все закінчиться. 

Дай Боже, щоб війна скоріше закінчилась, і місто Маріуполь було в Україні. Я тільки можу на поминки приїхати, а жити там не зможу. Нашого Маріуполя немає. Він залишився в душі, але він помер.