У перший день війни я прокинулась від вибухів. Зі мною тоді були онуки, а їхні батьки – у Харкові. Поки вони доїхали до мене з Харкова, я думала, що посивію. Потім діти з онуками виїхали до інших регіонів подалі від фронту. 

Я продовжую працювати, отримую гуманітарну допомогу. Викручуюсь, бо чоловік після інсульту паралізований. 

З труднощами мені допомогли впоратись рідні і гарні люди. Я виїжджала до племінниці, а потім виїжджала до Польщі. Там я жила у добрих людей, але все ж таки повернулась додому. 

Мої діти зараз далеко, дуже за ними сумую. Дуже хочу, аби вони повернулись у мирну Україну.