Коли почалася війна, ми з дітьми залишилися в Херсоні. Ніхто не уявляв, що все затягнеться так надовго. Дуже швидко місто опинилося в окупації. Було страшно жити поруч з озброєними людьми. Ми намагалися триматися разом і не втрачати надії, але кожен день був наповнений тривогою та невідомістю.

Під час окупації зі мною сталася аварія. Це було раптово й дуже важко. Я отримала серйозні травми, переломи. Після цього життя стало ще складнішим. Лікуватися було практично ніде, лікарні працювали з перебоями, а дістати необхідну допомогу було непросто. 

Коли Збройні Сили України звільнили Херсон, ми нарешті змогли виїхати до рідних. Потім разом з дітьми ми поїхали до Польщі — там шукали безпеки й трохи спокою. Проте з часом повернулися в Україну, і зараз живемо в Одесі.

Після аварії залишилося багато проблем зі здоров’ям, особливо із зубами. Лікування потрібне серйозне, але грошей на нього немає. 

Мої діти дуже сильно бояться на вибухів, гучних звуків та повітряних тривог. Через усе пережите ми відвідуємо психологів, намагаємося відновити внутрішній спокій і навчитися знову жити без постійного страху.

Найбільше зараз я хочу миру. Мрію про звичайне життя — без страху, болю та постійних випробувань.