Данелишена Аліна, 10-Б клас, «Першотравневий ліцей» Визирської сільської ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кириченко Наталія Миколаївна

"Війна. Моя історія"

Кожного дня я замислююсь над тим, наскільки війна змінила моє життя. Її початок я пам’ятаю дуже добре і , як згадую свої почуття у той ранок, завжди по моєму тілу бігають мурахи.

Все почалося у звичайний, здавалося б, ранок 24 лютого. Прокинувшись, як завжди, я почала збиратися до школи, наспівуючи під носа собі улюблену пісню, наперед плануючи день, щоб усе встигнути зробити. Чомусь того ранку, прокинувшись, не заглянула в телефон.

Зібравшись, вийшла до мами на кухню, щоб сісти з нею поснідати. Це наш ранковий ритуал: ми обговорюємо за сніданком плани на день, налаштовуємось на роботу і навчання, кожний на своє… Але, коли побачила мамин вираз обличчя, зрозуміла, що щось не так. Готова була почути усе, що завгодно, тільки не те, що сказала мама далі. На моє запитання вона відповіла чітко, коротко і якось моторошно: «Почалася війна». Пригадую, що навіть у перші секунди я не повірила, думала, що матуся жартує, щоб трішки спустити мене на землю перед уроками, розсміялася… Але глянувши на пополотніле мамине обличчя, зрозуміла, що жарти закінчилися.

Потім усе, як у тумані… Виступ Президента, новини , страшніші одна за одну… Перша колона військової техніки, яку бачила на власні очі… Ворожий гелікоптер над рідним селом … Здалося, що бачила навіть очі пілота, бо надто низько летів… Хижі, як і демонстраційний постріл , спрямований на залякування… І страшне розуміння того, що це не кіно, а наша теперішня реальність…

Саме в той день моє життя поділилось на «до» і «після». Через шоковий стан я постійно плакала, безупинні істерики не давали спокою ні мені самій, ні моїй родині… Я намагалася триматися, коли читала про героїзм українського народу. Мабуть, саме це допомогло мені вистояти у ті дні… І ще. Тоді в моєму, ще вчора дитячому серці з’явилися біль, розчарування і величезна ненависть до ворога-сусіда. А поряд вселилася гордість за свій великий народ!

Далі було нелегке рішення. Через паніку і швидкі темпи воєнного вторгнення ми виїхали з України в Польщу. Це був нелегкий період у моєму житті. Я почувалася чужою, постійно згадувала, як було добре вдома з рідними… Як наслідок - стрес.

Звичайно, зараз згадую із вдячністю своє перебування у дружній країні. Були і гарні моменти. Зокрема я побачила неймовірну красу Польщі, її прекрасні густі й чисті ліси, фантастичну архітектуру; поспілкувалася з надзвичайними людьми, пізнала культуру країни…

Зараз я щаслива, бо я вдома, з родиною, хоч і під постійними обстрілами. Як не дивно, тільки тут я почуваюся вільною! Насолоджуюся краєвидами і повітрям моєї рідної України, маю можливість спілкуватися своєю мовою і бути поряд із сильними людьми.

Війна зруйнувала безтурботне життя українців, змінила його. Вона розкрила реальність цього світу, його жорстокість , безжальність, швидкоплинність… Показала справжніх друзів та тих, хто насправді здатен підтримати у важкі часи…

Війна зробила мене дорослішою. Я почала цінувати дрібниці, навіть спокійне виконання домашнього завдання тепер мені приємне! Стосунки з родиною стали ще міцнішими: я зрозуміла, що окрім них у мене більше нікого немає.

Моє життя змінилося назавжди, я стала іншою. У мирному майбутньому, яке обов’язково наступить, я буду насолоджуватись життям щодня, цінуватиму його, берегтиму все, що має у ньому сенс…