Олена Назаренко | Запоріжжя

"Моє завдання зараз – бути мамою"

Уже майже два роки триває повномасштабне вторгнення РФ в Україну і понад 10 років минуло, як почались бойові дії на частині українських територій. Впродовж цього часу, кажуть психологи, дуже багато жінок пережили і переживають різні емоційні стани, чекаючи на коханих, які нині служать чи служили в Збройних силах. Що відчувають такі жінки? Коли потрібно звернути увагу на свій стан? Хто і як може допомогти? Про це – у матеріалі Радіо Свобода.

Олена Назаренко чекає свого коханого з фронту.

«Він пішов одразу, як війна почалася, у військкомат добровольцем. Він мав «білий квиток», педагог, в училищі працює – міг не йти, але він пішов, і навіть два дні записувався у чергу, аби його взяли. І вже з перших чисел березня офіційно служив.

Очікування – це розуміння, що це довго. Невизначеність – ти не розумієш, на який термін все це. Коли ближче до «нуля», то зрозуміло, що хвилюєшся за його безпеку, за здоров’я. Була контузія, поранення.

Були ситуації, коли розмовляли, і їх почали обстрілювати - він поклав слухавку і вимкнув телефон. Було таке, що день не виходив на зв'язок. Молюся.

Якщо є час, то сідаю вишивати, бо коли вишиваю – то не дивлюсь в інтернет, новини не читаю.

Зараз, коли ротація, то все одно тяжко, бо розставання. Дітей тяжко самій ростити, виховувати. Головне, що невизначеність майбутнього.

Живу в такому ритмі, що нема часу подумати про це. В мене двоє дітей, які ходять на гуртки, до школи, дві роботи, господарство. Якщо є час, то сідаю вишивати, бо коли ти вишиваєш – то не дивишся в інтернет, новини не читаєш.

Город посадили вперше в житті – все з нуля виростили. Ніколи городом не займалися. Траву косили, квіти виростили. Це влітку.

Якщо вільний час, то намагаюсь також кудись поїхати – подивитись якісь пам’ятки, природу. Весь час в такому ритмі, що нема часу фокусуватися на поганому.

Для себе вирішила, що моє завдання зараз – бути мамою, маю виховувати дітей нормально, поки і за маму, і за тата працюю».