Крупка Поліна, учениця 9 класу Барвінківського ліцею № 3 Харківської області Ізюмського району

Вчитель, що надихнув на написання есе - Приймак Карина Федорівна

Війна. Моя історія

Деякий час до початку війни ширилися чутки про повномасштабне вторгнення. Люди розділилися на дві категорії, хтось вірив, що таке може бути, інші ні. Моя сім'я відносилися до другої, хоча і мали невеличку долю сумніву з цього приводу.

Та ранком двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року ми переконалися у зворотньому.

Вечір двадцять третього лютого ні чим не відрізнявся від попередніх. Я готувала домашнє завдання, збирала рюкзак  і думала лише про те як отримати високий бал в школі та  яку кофтинку краще одягнути. Але у життя були свої плани. В четвер без двадцяти хвилин до четвертої години Росія напала на Україну. Ми з мамою прокинулася від тефонного дзвінока.

О четвертій годині п» ятнадцять хвилин зателефонувала моя старша сестра, яка на той час навчалася в Харкові, і саме вона першою відчула на собі жахи бомбардування і повідомила нас. Ми дуже хвилювалися за неї та тата, який на момент початку війни був у відрядженні в Луганській області.

Коли я дізналася про ці події я не відчула страху чи паніки, бо самою першою моєю реакцією був шок та непорозуміння. Я не знала як реагувати і була дуже розгублена. Я ніколи не уявляла, що щось подібне може статися зі мною, моєю сім'єю, моєю країною. Але це сталося, і довелося це прийняти.

Колись мені подобалося дивитися бойовики. Там часто можна було побачити епічні битви та війни. Спостерігаючи за подіями я відчувала цікавість і захват. Але в реальному житті на заміну цим відчуттям прийшли тривога, напруженість, хвилювання та злість на країну агресора.

В перші дні ми всі напружено слідкували за новинами, готували укриття та тривожні валізи і сподівалися що війна швидко закічиться, що всі ті жахіття про які говорилося в новинах не можуть продовжуватися. Зруйновані будинки, загиблі та поранені, знущання над мирними жителями, катування полонених.

Я почала розуміти, що наступна ракета може влучити в мій дім. Моє серце на мить зупинялося кожен раз як я чула черговий вибух чи пронизливе виття сирени.

Коли виникла загроза вторгнення російських військ до нашого містечка міською владою було оголошено евакуацію. Ми зібравши валізу з мамою, сестрою та тіткою були вимушені їхати в більш спокійне місце подалі від бойових дій. Майже добу ми їхали спочатку евакуаційним потягом потім автобусом до знайомих.

Я дуже вдячна людям які нас прийняли в невеличкому селі на Кіровоградщині. Там ми зустріли багато чуйних добрих мешканців які нам допомагали.

Пустили в хату, допомогли з предметами першої необхідності та їжею. Я вдячна працівникам сільської ради, сусідам настоятелю сільської церкви за допомогу та підтримку.  Десять місяців ми прожили в евакуації. Та хоч як добре там не було нам всім  хотілося додому. Тому як тільки наші війська  відсунули ворогів далі і життя в нашому місті стало трохи безпечнішими ми вирішили повертатися додому.

Нам пощастило наш будинок мав незначні пошкодження. Страшно було дивитися на зруйновані будинки, магазини, адміністративні будівлі та колони військової техніки на вулицях свого міста. Мабуть до кінця життя я буду здригатися від різких звуків, завмирати почувши літак в небі або свист пролітаючої ракети.

Нещодавно в парку відкрили алею слави загиблим воїнам, де виставили фото героїв. Дуже  шкода тих хлопців, життя яких обірвала війна. Я співчуваю їхнім родинам. Крім того  в місті працює госпіталь, де лікуються  поранені воїни. Мені шкода, що цим людям довелося залишити рідну домівку, родину і навіть роботу щоб захистити свою Батьківщину.

Мені здається Гі де Мопассан справедливо зазначив: «Війна — варварство, коли нападають на мирного сусіда, але це освячений борг, коли захищають батьківщину».

 Моя прабабуся згадуючи своє  повоєнне дитинство  завжди говорила: «Сподіваюся вам ніколи не доведеться пережити цього». На жаль  довелося. Я вірю, дуже скоро ми почуємо радісну новину про нашу перемогу.