Похилько Вероніка, 9 клас, Харківський ліцей № 24 імені І.Н.Питікова Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Федюніна Анжела Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Біль, сльози, розпач, руйнації, страждання та смерть невинних людей... Війна — це історія безкінечного болю, жахів, розпачу й невідомого майбутнього. Це — неприродне й жорстоке явище. Війна завжди залишає слід у житті людей, особливо тих, хто бачив смерть своїх рідних та близьких.

Ці страшні події назавжди змінюють їхні життя, помисли, погляди на будь-які найпростіші події.

На превеликий жаль, це торкнулося й моєї родини, мого міста, моєї Батьківщини. Життя розділилося навпіл: до та після того страшного ранку 24 лютого 2022 року, коли рідне місто почали бомбардувати з авіації. Спочатку ми навіть не зрозуміли, що то було. Те, що здавалося далеким і нереальним, швидко перетворилося на суворе сьогодення. Це був початок страху, болю, жахів. Харків обстрілювали поспіль багатьох безкінечних місяців. Звуки тих вибухів, літаків, звуки ракет і снарядів, що пролітали в небі повз наше подвір’я та падали поруч, руйнуючи сусідні будинки, а моя родина в цей час ховалася в невеликому сховищі, назавжди закарбувалися в моїй пам’яті. Я ніколи не зможу це забути.

Дуже багато людей на той час покинули свої домівки й були змушені виїхати з Харкова, щоб зберегти свої життя й життя своїх дітей, близьких. Моя родина вирішила не залишати домівку. І ми залишилися в рідному місті.

За ці 1000 днів я побачила багато чого: постійні обстріли, які тривають і досі, руйнації будинків, шкіл, дитячих садочків, пожежі, страх в очах моєї старшої сестри й батьків. Спочатку було багато невизначеності, сумнівів, тривоги. Але згодом прийшло усвідомлення того, що життя продовжується. Ми жили: діти вчилися онлайн, дорослі працювали, спостерігаючи, яке страхіття відбувалося в одному з найкращих міст України. Незважаючи на те, що Харків знаходиться поблизу лінії фронту, воно й нині живе та розвивається: працюють державні установи, магазини, аптеки, лікарні, народжуються кожного дня дітки, люди живуть та радіють кожному дню — життя триває попри щоденні обстріли, горе, біль.

З одного боку, війна принесла багато сліз, страждань, болю. З іншого — харків’яни, як і всі українці, як народ стали більш об’єднаними, сильними, згуртованими, непохитними в своїй боротьбі за свободу.

За ці 1000 страшних днів я зрозуміла, що сила нашого народу в єдності. Були такі дні, коли страх та сумніви переповнювали мою душу. Але кожен раз, коли я бачила, як люди допомагають один одному, як підтримують нашу армію, і цим наближають перемогу, я розуміла, що Україна йде правильним шляхом. І цей шлях веде до свободи, незалежності, миру. Ця страшна війна показала наскільки важливими є зв’язки між людьми, і що спільна боротьба — це не лише справа рук військових, але й кожного з нас. Українці продемонстрували всьому світу, що навіть в найскрутніші часи ми можемо триматися разом і протистояти злу.

Український дух незламний, і навіть через тисячу днів війни ми продовжуємо вірити в перемогу й щасливе майбутнє!