Дацева Альона, учитель української мови та літератури Ліцею № 4 Мелітопольської міської ради Запорізької області

«Війна. Моя історія»

Мабуть, для кожного українця в різних куточках нашої держави ранок 24 лютого 2022 року розпочався з відчуттям тривоги, страху й нерозуміння, що відбувається.

У цей день життя моєї родини, як і України, розділилося на до і після, оскільки до 24 лютого я займалася улюбленою справою – навчала дітей у школі, моя дитина ходила в дитячий садок, кожен день був насичений подіями, які хочеться згадувати. Але опісля все змінилося…повномасштабне вторгнення рф на територію України, і, зокрема, прихід російської армії, яку ми вже звикли називати орками, у моє черешневе місто Мелітополь, призвело до того, що ми втратили все – рідний дім, друзів, можливість ходити на роботу.

Як все почалося? Близько п’ятої ранку ми прокинулися від першого гучного вибуху, мій будинок знаходився в кілометрі від військового аеродрому, по якому почали гатити орки. Після другого гучного вибуху, коли я відчула тремтіння стін і вікон у квартирі, ми зрозуміли, що в наш дім прийшла війна.

Перші два тижні я просто не могла прийти до тями, боялася вийти на вулицю, лякалася кожного шуму, удень і вночі, чуючи вибухи, бігла до підвалу в приватному будинку моєї матусі, кутаючи свою п’ятирічну доньку в декілька ковдр. «Що це, мамо?» – питала Софійка. «Не бійся, доню, це грім», – відповідала я. «А коли вже буде гарна погода?» На жаль, у той момент мені просто нічого було відповісти, стримуючи сльози, я ще дужче обіймала найріднішу людину в своєму житті.

Моє місто майже не мало можливості оборонятися, усе сталося дуже швидко, 25 лютого ввечері орки з важкою військовою технікою вже блукали порожніми вулицями. У наступні декілька тижнів люди виходили на мирні мітинги з гаслами «Мелітополь – це Україна!», «Геть окупанти!», але російські військові почали придушувати такі збори: хапали мітингувальників на вулицях, забирали для проведення «бесід», били. І не важливо було жінка ти, чи чоловік. Згодом і зовсім заборонили людям збиратися на вулицях міста.

Моя родина прожила місяць в окупації, але це був неначе рік. Наприкінці березня, у той час, коли в місті вже не було ні мобільного зв’язку, ні інтернету, ми вирішили виїжджати на підконтрольну територію України. Раніше дорога до Запоріжжя займала півтори години, ми ж їхали дві доби.

1 квітня 2022 року орки не випустили колону машин, яка налічувала більше 1000 автівок із Мелітополя, Бердянська, Енергодара, Токмака, Маріуполя. Ми залишилися ночувати на заправці в машині. На вулиці – холод, усередині – страх, що може щось прилетіти, а бігти просто нікуди. Звуки вибухів десь неподалік, червоне небо вночі, сну майже не було. До того ж на ранок у багатьох уже не було ні води, ні їжі. На щастя, у Василівці вже був український зв’язок, тож люди почали телефонувати на гарячу лінію ДСНС, закликаючи прийняти якісь рішення, допомогти людям виїхати, домовитися з орками. Близько 16.00 нас потроху почали пропускати, перевіряючи машини, речі, роздягаючи до нижньої білизни чоловіків. Повз автівки нам на зустріч і в зворотний бік їхала військова техніка, десь за поворотом було чутно постріли. Це дуже лякало, адже попереду були інші цивільні з дітьми, похилими людьми, які були на крок ближче до вільної української землі, і в той же час було не зрозуміло, що в головах у тих, хто стоїть зі зброєю на пунктах пропуску. Проїхавши останній орківський пост, ми повірили на хвилину в те, що тепер усе буде добре. Але, об’їжджаючи підірваний міст біля Кам’янського через поле, окупанти почали стріляти по нашим машинам. На жаль, одна – зазнала пошкоджень. Наші українські військові швидко зреагували й допомогли жінці з дітьми вибратися з обстріляної машини й пересісти до іншої. Проїхавши 500 метрів під обстрілами, усе життя промайнуло перед очима, отой жах, який охопив із середини, просто не передати словами.

По дорозі до козацького міста Запоріжжя нас із посмішками зустрічали українські військові. Сльози вдячності, як злива, лилися на обличчі. Їдучи вже нашими українськими дорогами, я настільки пишалася і пишаюся тим, що я – українка на своїй вільній землі.

Із того дня мій тимчасовий дім – там, де вільна українська земля. Але я вірю, що дуже скоро наша Перемога і моє окуповане рідне місто Мелітополь стане знову українським, що дасть можливість усім повернутися додому…