24 лютого я мала їхати на роботу, а мені зателефонували і сказали, що війна почалася. У перший день ще було не так страшно, а далі було страшніше.

Трошки в нас було продуктів, а потім ходили на ринок купувати і на кондитерську фабрику - там щось брали. Вода в нас була до останнього, а от ні світла, нічого не було. І хліба теж не було.

Коли нас уперше розбомбили, мене донька забрала до себе, а потім і доньчине житло розбомбили. Довелося тікати в підвал. Мама тоді з розуму зійшла, і після цього ми вирішили виїхати.

Дорога була нелегка. Був сильний обстріл. Ми їхали по мінному полю, і була зупинка. Ми пішли по воду, і нас сильно обстріляли. 

Перед Запоріжжям нас зустріли наші військові медики, і потім уже довезли нас. Мене тоді поранило. Зять і чоловік теж були поранені.

Ми просто їхали подалі. Приїхали в Запоріжжя, побачили, що там теж неспокійно, і вирушили на Закарпаття.

Зараз живемо одним днем, мріємо повернутися додому.