Долгорук Анастасія, 11 клас, Троїцький ліцей Яськівської сільської ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Поліщук Наталія Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

24 лютого 2022 року стало днем, який назавжди змінив життя мільйонів українців. Я пам'ятаю той ранок, коли прокинулась о 8 ранку і дуже здивувалася, чому мене мама не розбудила до школи. Тут вона заходить і каже: "Війна." "Яка війна? Як таке може бути?" — подумала я, відчуваючи, як всередині мене все обірвалося.

Повномасштабна війна, про яку ми могли лише читати в історичних книгах, стала реальністю.

Жити під час війни — це постійний страх і тривога. Кожен день супроводжується звуками вибухів, які нагадують про небезпеку, що завжди поруч. Коли чуєш сирену, серце завмирає, і ти не знаєш, що буде далі. Ми намагаємося підтримувати один одного і знаходити радість у простих речах, але важко забути про реальність, коли десь триває боротьба за виживання. Цей стан настороженості не покидає нас, залишаючи відбиток на всіх аспектах життя.

Наш народ об'єднався в ці важкі часи, демонструючи неймовірну силу і підтримку один одному.

Моя родина завжди намагається допомагати, як можемо: ми регулярно долучаємося до зборів гуманітарної допомоги, приносимо продукти та речі першої необхідності для хлопців на війні, а також скидаємо гроші, щоб підтримати військових і забезпечити їх всім необхідним. В школі ми організували благодійний ярмарок, на якому не лише зібрали кошти для підтримки ЗСУ, а й гуманітарну допомогу, яку відправимо на фронт. Це не лише спосіб зібрати гроші, а й можливість показати, що кожен з нас може зробити щось корисне для наших захисників.

Ми намагаємося робити все, що в наших силах, адже навіть маленькі внески можуть мати велике значення в цій боротьбі за свободу.

Мені дуже шкода хлопців, які зараз на фронті, ризикують своїм життям заради нашої свободи. Вони залишають свої родини, друзів і навіть мрії, щоб боротися за нас. Долю матерів, які втратили своїх синів, важко навіть уявити.

Їхній біль — це невимовна втрата, яка залишається з ними назавжди.

Жінки, які залишилися без чоловіків, теж стикаються з безмірним горем. Для них це не просто втрата партнера, а й знищення всіх спільних надій і планів на майбутнє. А що говорити про дітей, які втратили батька? Їхня дитяча душа навіки залишиться зраненою, позбавленою тієї опори і любові, яку вони отримували. Тепер, коли настає Новий рік, я вже не загадую телефон, ноутбук чи новий одяг, як це було раніше.

Моє єдине бажання — щоб війна закінчилась. Щоб ми знову могли святкувати без страху, щоб діти могли гратися на вулиці, а родини знову були разом.

Це бажання стало символом мого сприйняття світу в умовах війни: справжні цінності не в матеріальних речах, а в мирі і безпеці.Ми навчились цінувати кожен день, кожну мить. Адже життя — це дар, і ми повинні боротися за його збереження. Віримо в те, що наші зусилля і страждання приведуть до миру, а Україна відродиться і стане ще сильнішою.