«Багато хто ночував у ванних, сподіваючись уберегтися»

Коли почалася війна? Якогось конкретного дня не було. Ми до останнього не вірили, що стріляють, що все змінюється. Ми намагалися в це особливо не вдумуватися. Якщо занурюєшся в негатив, то виникає більше страху, невдоволення. І ти неначе починаєш жити тільки цим страхом.

Воєнні дії я не бачила, а ось чула дуже добре. Просто я жила в самому центрі міста, а стрілянина в нас переважно відбувалася на околицях, у нас поруч аеропорт розбитий. Там поруч моя бабуся жила, і добре, що не дожила до цього часу, бо саме туди прилітали снаряди. Я бачила вже наслідки обстрілів – і дірки в будинках, і пробоїни.

Коли я була на сьомому місяці вагітності, ми вирішили виїхати. Біля міста вже були блокпости, потрібні були перепустки. І куди я тільки не зверталася за цими перепустками, навіть була готова віддати будь-які гроші, але нам обіцяли-обіцяли – і нічого. Потім ми просто домовилися з людиною, яка нас на машині полями вивозила. Нам пощастило, що ми зустріли тільки два-три дрібних блокпоста, солдати бачили, що я при надії, і до нас питань жодних не було.

Ми хотіли повернутися. Думали, що дитина народиться в Україні, а коли йому виповниться три роки і я вийду з декрету, ми зберемося і поїдемо. Коли йому було 2,5 роки, я знайшла тут роботу, ми порадилися з чоловіком. Він їздив додому двічі (у нього мама там залишалася на той час), і після цього сказав: «Там немає чого робити». Нічого не закінчилося за три роки, тому ми залишилися.