Мені 37 років. Я з міста Охтирка Сумської області. У мене п’ятеро дітей. Коли почалася війна, найменшій донечці було три тижні. Спочатку ми ховалися у підвалі, а потім виїхали на Закарпаття. 

Свекруха слідкувала за новинами. Вона зателефонувала за три дні до початку війни й сказала, щоб я з дітьми їхала на захід України. Однак, я не повірила в можливість повномасштабного вторгнення. 

24 лютого прокинулася о п’ятій ранку від вибухів. В Охтирку зайшли російські війська. Вони бомбили військову частину й залізничний вокзал, неподалік якого ми жили. У дітей залишилася психологічна травма. Мій трирічний син усе розумів і ховав личко, коли літаки скидали бомби. 

Не вистачало підгузок і дитячого харчування. Зникло світло. Було холодно. Я не мала змоги випрати речі. Більше проблем виникало з маленькими дітьми. Старші вже самостійні. Стрес позначився на моєму серці – я потрапила до лікарні в передінфарктному стані. 

До Полтави нас довіз сусід на мікроавтобусі. На залізничному вокзалі зустріли й нагодували волонтери. До Львова ми доїхали на поїзді. Виїжджало дуже багато людей. У Львові були спеціальні пункти, в яких ми змогли відпочити. Там можна було взяти підгузки й чистий одяг. 

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Хоча життя вже не буде таким, як раніше. Страх того, що все може повторитися, мабуть, залишиться зі мною назавжди.