Ми з Маріуполя. Там народились, все життя прожили. Працювали, діти навчалися в школі, в одній з накращих у Маріуполі. Все у нас було добре до початку війни.

У перший день повномасштабної війни поїхали на роботу, почули вибухи. Для нас це було звично, не перший рік була війна під боком, думали, що буде так як у 2014-15 роках. Звичайно, було страшно, але не дуже. Ми не чекали, що це все буде у таких масштабах.

Я приїхала на роботу, вона була біля "Азовсталі". Чекали, поки закінчиться нарада. Звідти нас вивезли автобусами. Перші дні ми намагалися працювати з дому, потім стало зникати світло, зв'язок, працювати стало неможливо.

Перші дні війни у нас усе було: їжа, вода, ліки. У нас приватний будинок, була картопля, запаси макаронів, м'яса. Ще працювали ринки, магазини. Пізніше з водою стало складно.

Найстрашніший обстріл був 18 березня. Ми жили в центрі міста,  неподалік від "Азовсталі". І в цей день влучило в наш будинок, у ту кімнату, де ми ховалися. Тато нас забрав у ванну, сказав, що треба ховатися у кімнату без вікон. Прилетіло у ту кімнату, де ми були напередодні. Завалився дах, нас з дітьми сильно поранило, а тато від травм через 8 днів помер. Він пролежав на підлозі, не було ніякої допомоги, він стік кров'ю і помер. Ми його поховали на нашому подвір'ї.

Я забрала дітей, розуміла, що самі ми не виживемо. Неподалік у багатоповерхівці жила моя тітка, і ми пішли до неї. Нас оглянув дитячий лікар, сказав, щоб ми промивали рани. Наші військові дали нам знеболювальне, бинти для перев'язки і антибіотики.

Наступного дня у район, де ми були, прийшли кадирівці. Вони нас вигнали з дому, сказали йти геть. Ми змогли взяти з собою документи й воду. Ми не знали, куди йти. Почали стріляти, ми знайшли підвал і прожили у ньому два тижні. 2 квітня ми повернулися у свій дім, вірніше, у те, що від нього залишилося. Там ми прожили до 31 травня.

Вибирались складно. Ми збирались їхати до Києва, тому що туди поїхали наші рідні, але як ми виїдемо і що там будемо робити, ми не розуміли. Просто треба було звідти вибиратися.

Я дуже боялась фільтрації. З 2014 року у мене була проукраїнська позиція. Я допомагала українським військовим, у мене були з ними фото. Я не знала, в які списки я внесена. Син мій теж став відомим на той момент, він автор легендарного "Маріупольського щоденника" (8-річний Єгор вів записи про те, ще відбувалося в Маріуполі. Їх оприлюднив його родич, відомий фотограф Євген Сосновський. – Ред.), я за нього боялась, щоб на блокпосту його не затримали. Ми шукали перевізника, хто нас зможе вивезти без фільтрації.

Мій син – автор «Маріупольського щоденника». Мене з дітьми важко поранило, а тато помер

Ми спробували виїхати, але у Мангуші нас розвернули, сказали, що пропускають тільки з фільтрацією. Я розуміла, що додому не повернусь, і нам довелося пройти фільтрацію. Слава Богу, ми її пройшли, і тоді вже нас випустили до Бердянська. А звідти волонтери нас забрали.

Позитивно вразили люди: знайомі і незнайомі. Була дуже велика підтримка. Наші люди найкращі! Це дуже допомогло пережити цей жах.

Я поки не працюю, лікуюсь, щодня ходжу до лікаря, перев'язую рани. Буду шукати роботу.

Чекаємо на нашу Перемогу, але коли це буде, складно сказати.