Сербін Матвій, 9 клас, Данчимістська філія Мирненського ліцею Малолюбашанської сільської ради Рівненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гаврилюк Юлія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У жовтні 2021 року мого старшого брата Вадима призвали до лав Національної гвардії України. Склав присягу на вірність рідної Батьківщини і пройшов навчання. На вихідних він завжди телефонував і розповідав про  його бойове життя. Часто зі мною ділився своїми секретами-планами на життя (навіть мама про них не знала), а вони у нього були  надзвичайні і грандіозні. Вадим мріяв  збудували власну хати, щоб мати, як у народі кажуть,  власний куток.  Неодноразово наголошував, що придбає і автомобіль,  і ще, і ще безліч речей.

Та ось настав найстрашніший ранок у моєму житті…

24 лютого 2022 року розпочалася війна. Я зі своїм молодшим братом  Данилом прокинулись і побачили маму з татом біля телевізора. Мама  сильно плакала, тато здавався зовсім розгубленим, а Президент з екрану повідомив, що на нас напала росія!  

Всі були збентежені. Ніхто не знав, що робити.

Потім, не знаю чому, мама почала мити підлогу по всій хаті.  Часто відволікалася, щоб зателефонувати моєму братові Вадиму, але він не піднімав слухавки. Мама постійно мовчала. А потім  почалося… Ми усі збирали тривожні валізи. Тато і Степан, чоловік моєї сестри (ми мешкаємо усі разом), пішли в місцеву самооборону.

Усі чоловіки будували блокпости. Мама облаштовувала  погріб під укриття. Перша тривога – це страх і паніка, нерозуміння… Що буде? Нас будуть бомбити?

Для мене перші дні війни - найжахливіші. Я спокійно не міг дивитися на батьків. Вони хвилювалися за нас усіх, особливо - за Вадима. Ніхто не знав відповідь на запитання: «Де він знаходиться?». Можливо,  у себе в частині, а, можливо, уже на передовій. На усі повідомлення і дзвінки він не відповідав.

Через тиждень написав: «Все ОК, живий та здоровий. Не маю часу на розмови. У нас посилені навчання. Ви як?».

А вдома між дорослими були страшні суперечки. Сусіди почали масово виїжджали до Польщі, тому тато наполягав, щоб  мама вивезла нас також за кордон. Вона пропонувала інший варіант, щоб це зробила моя рідна сестра. Бабуся запропонувала ще якийсь план, але дорослі обговорювали його пошепки, тому версії найстаршого представника нашої родини я не знаю.  

Врешті-решт ми усі лишилися вдома, в Україні.

Пройшов час і ми (навіть не віриться) почали звикати жити з війною.  Вже 1000 днів… Війна…Раніше завжди сім’єю ходили  до будинку культури на святкові концерти. Тепер ми ходимо  до будинку культури  на похорон… Тепер ми з квітами і прапором на колінах зустрічаємо наших героїв…

Тепер влаштовуємо благодійні ярмарки, щоб задонатити для ЗСУ. Це потрібно обов’язково робити, бо там, на війні, мій Вадим.

У червні 2023 року він підписав контракт і пішов захищати Україну. Зробив це таємно. Не зізнався мамі, не зізнався мені… А як же наші секрети? З жовтня  2021 ми побачилися вперше лише нещодавно, коли Вадим приїхав додому. Нарешті довгоочікувана відпустка! Я побачив, що брат зовсім змінився. Колись він  був дуже веселим. Не пам’ятаю його без посмішки.

Зараз на порозі зустрів іншу людину: зосереджену, серйозну. Я думав, що упродовж  братової відпустки ми з ним будемо говорити і вдень, і вночі. Чомусь хотів йому першому розповісти про свої страхи, а він… мовчав.

В останній вечір своєї відпустки підійшов до мене, подивився у вічі так, що аж у мене у серці похололо, я аж дихав через раз. Він сказав мені лише одне речення «Брате, я  пам’ятаю кожне слово наших розмов, але  зараз мріяти потрібно лише про одне, про мир у Україні, про перемогу Батьківщини».

Потім ми говорили про те, що війна нас усіх змінила, про те, що  батько став повністю сивий, про те, що мій молодший брат Данилко подорослішав, про маму, яка завжди ходить сумна. Вадим наголосив, що  я мушу бути сильними. А вранці він поїхав...

Мій старший брат – це мій герой!

1000 днів війни. Це шлях мого брата. Це мій шлях.