Бурцева Аліна, 9 клас, КЗ «Харківська гімназія № 35 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ковалевська Лариса Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Тисяча днів війни… Скільки це насправді? Це не просто цифра, не просто дати в календарі. Це безліч хвилин, годин і ночей, коли світ змінився. Коли вибір стояв не між буденними справами, а між страхом і вірою, між втратою й надією.

Щодня здається, що ще трохи — і все закінчиться. І кожен день нагадує, наскільки крихкий світ, в якому ми живемо.

Коли війна почалася, це було як страшний сон, з якого не можна прокинутися. Перші дні — це звук літаків над головою, які несуть страшні руйнації. Я сиділа в підвалі свого дому, слухала, як стіни вібрують від вибухів.

У ці моменти перестаєш думати про майбутнє, зосереджуючись лиш на одному — як вижити сьогодні, пережити ще один день.

Але навіть у найтемніші моменти мрія про світло ніколи не полишала мене. Там, у темряві підвалу, кожна секунда була наповнена відчуттям безпорадності, але згодом приходить усвідомлення, що чекати більше не можна.

Моя сім’я вирішила вирватися з цього замкненого кола страху. Ми переїхали в іншу область України, але навіть там тиша не приносила спокою.

Війна нікуди не зникла, вона переслідує, як тінь, де б ти не був. Спогади про вибухи залишаються з тобою навіть там, де на небі немає слідів ракет. Страх і невідомість стали моїми постійними супутниками.

З часом ми вирушили за кордон, думаючи, що там можна знайти хоч трохи внутрішнього спокою.

Але там, серед інших краєвидів і мов, я зрозуміла, що дім — це не просто місце. Дім — це люди, це рідні вулиці, це ті, кого я залишила. Цей короткий час допоміг мені зрозуміти, наскільки сильно я прив’язана до свого міста і країни.

І саме тому ми повернулися. Повернулися до Харкова, міста, яке стало символом стійкості й незламності. Мій шлях — це не лише про фізичне переміщення, це глибокий емоційний і духовний процес.

Тут, у своєму рідному місті, я знайшла свій спосіб боротися — допомагати тим, хто нас захищає.

Я почала шукати тканину для маскувальних сіток та різала її, збирала та здавала пластмасові кришечки для виготовлення протезів.

Також я писала листи нашим захисникам, намагаючись морально підтримати їх у найтяжчі моменти. Це все стало для мене способом повернути віру в себе і в майбутнє.

Але найважливішим моментом на цьому шляху стало відчуття єдності.

Коли я брала участь у конкурсі написання твору на тему відродження Харкова, то зрозуміла, що це не просто фізичний процес відновлення нашого міста, а й об’єднання харків’ян, які стали однією великою сім’єю, яка підтримує один одного у складні часи.

І ми не просто спостерігачі у цій війні — ми активні учасники.

Участь у марафоні творчих робіт «Присвята рідному місту» для мене була не тільки можливість висловити любов до Харкова, а показати всьому світу віру і надію у відродження рідного міста.

Але тисяча днів війни — це не тільки біль і втрати. Це також час, коли я зрозуміла, що життя надто крихке, час, який показав мені, наскільки важливо цінувати кожну мить, кожен день.

Я навчилася цінувати прості речі: усмішки, навчання в школі, зустрічі з друзями, прогулянки містом.

І мій шлях — це шлях до себе, шлях через страх, шлях до внутрішньої рівноваги. Він був сповнений випробувань, але я стала сильнішою, а моя віра в краще майбутнє є незламною.

Я вірю, що після темряви обов’язково настане світло, і як би не було важко, цей шлях закінчиться миром, і я пройду його разом зі своєю країною.

Ця тисяча днів навчила мене головному — життя триває, навіть у найтемніші часи, і ми здатні на більше, ніж думаємо.